5. Код і панетоне

Макс

Дзвінок закінчується.

— Сенкью, бай, — кажу колегам та знімаю навушники. Розминаю затерплу спину. Підводжуся та йду на кухню. Квартирою досі витає аромат панетоне.

Дивлюся на стіл, де стоять чашки з недопитим чаєм та половинка «не паски». Не втримуюся, беру шматочок і відкушую.

— М-м-м, — виривається з мене стогін. — Трясця, а ця дівчина вміє готувати, — кажу в порожнечу кухні.

Цікаво, вона лише солодощі вміє пекти?

Згадую, як посеред ночі до мене увірвалася ця розпатлана катастрофа. Сам собі дивуюся, як це я так просто впустив до себе незнайомку, яка трохи змахувала на міську божевільну. Але вона так відчайдушно розповідала щось про замовлення та духовку, що я навіть не додумався запитати її імені.

А той її поцілунок у щічку.

Хитаю головою. Не те щоб мене ніколи жінки не цілували, просто ця була така щира й так зраділа, коли я дозволив їй духовкою скористатися, ніби я їй квартиру відписав.

Торкаюся рукою щоки, де ця розпатлана кондитерка залишила свій поцілунок. Щоку поколює.

Фу, трясця. Я вже думаю як сопливий романтик. Це просто емоції дівчини в біді. Зосередься, Максе.

Я запихаю за щоку ще один шматок «не паски» і шурую за комп.

Пишу код до печіння в очах. Час від часу згадую Дарину Малину. Цікаво, це в неї псевдонім такий чи реальне прізвище?

Хитаю головою, намагаючись викинути з голови маленьку кондитерку. Треба зосередитися та дописати код. Мені його ще мерджити, релізати та тестувальникам на перевірку віддавати.

Потираю обличчя долонями й знову пишу код. На вулиці вже стемніло. Лише екран ноута освітлює кімнату.

В голові туманиться, в очах двоїться, спину зводить, а в животі бурчить від голоду. Підводжуся. Кручу тулубом. Спина хрускотить, ніби мені не двадцять сім, а тридцять сім.

Чалапаю на кухню, допиваю холодний чай. На столі залишки крихт, а панетоне вже немає. І коли я тільки встиг його доїсти?

Зазираю в холодильник.

— М-та, тут навіть миша вішатися не хоче. Типовий холодильник холостяка, — зачиняю дверцята та чухаю голову. Може піцу замовити?

Кидаю погляд на годинник. Майже десята вечора. Знову обводжу поглядом кухню, стираю крихти зі столу і все ж таки вирішую вийти в магазин. Одягаю худі, спортивки, беру телефон та ключі. Взуваюся у кросівки та виходжу з квартири.

Автоматична лампочка загоряється, щойно я опиняюся на сходовій клітці. Йду до ліфта, насолоджуючись тишею. Я люблю тишу. Зазвичай таких людей називають інтровертами, хоча я не дуже люблю оці штампи.

Тисну кнопку ліфта й чекаю, доки він приїздить. Двері відчиняються з дзенькотом, що розноситься сходовою кліткою. Заходжу у кабіну й тисну на перший поверх. Ліфт з тихим шурхотом спускається вниз.

На вулиці прохолодно. Веду плечима й прискорюю крок. Заходжу в цілодобовий супермаркет, підіймаюся на другий поверх, беру заморожену піцу, чипси та шоколадку. На першому поверсі беру колу та кілька огірків. Розплачуюся та повертаюся додому.

Коли заходжу у підʼїзд та підходжу до ліфта, мої очі розширюються.

— Привіт, — кажу тихо. Але дівчина все одно здригається та різко розвертається.

— Трясця, налякав, — Дарина тримається за груди й швидко дихає. Її шоколадне волосся зібране в розтріпану гульку, обличчя без макіяжу. Така ж розтріпана і доволі симпатична, як і зранку.

— Вибач, — стаю поруч.

Мовчимо. Чекаємо ліфт. В голову знову лізуть спогади про наші розмови. Про те, як Дарина розповідала про тісто. Я хоч в цьому нічого не розумію, але по ній було видно, що вона горить своєю справою.

— Що ти так пізно робив на вулиці? — порушує тишу Дарина.

— Зголоднів, вийшов до магазину, — підіймаю пакет.

Ліфт дзеленькає. Пропускаю Дарину вперед й заходжу слідом.

— А ти? — запитую, натискаючи на цифру «сім».

— Мій хлопець вирішив зробити мені сюрприз, — усміхається вона натягнуто.

В мене проскакує думка, що Дарина не надто задоволена сюрпризом, але я відганяю від себе роздратування. Чого це я взагалі аналізую її реакції і чому мені не подобається те, що в неї є хлопець. Вона ж симпатична дівчина.

— І що там? — продовжую цю беззмістовну розмову.

— Не знаю, — знизує плечима. — Щось гаряче. Напевно Влад вирішив, що я не їла нормально цілий день. Я частенько за роботою забуваю поїсти. Крім крему, що залишається на пальцях. Але ж не надто наїсишся злизаним кремом, правда?

Я пирхаю, якогось біса уявляючи, як Дарина облизує пальці.

— Не знаю, — кажу, усміхаючись. — Я не пробував крем з твоїх пальців.

Дарина червоніє і роззявляє рота. Не знаю, чи вона приголомшена, чи обурена.

— А… — намагається щось сказати кондитерка.

Ліфт зупиняється і стулки розʼїжджаються.

— Добраніч, — кажу я, стримуючи усмішку. Мені сподобалося її дражнити. — Сподіваюся, ти сьогодні будеш спати, бо я планував лягти раніше.