4. Сумніви

Дарина

Роздратовано відкидаю телефон і йду набирати собі ванну. Голова починає боліти, тож вирішую не нервувати і трохи розслабитися. Ще не вистачало мені зараз мігрені.

Набираю гарячу ванну й занурююся у воду. Вона майже обпікає. Так, як я люблю. Пірнаю і деякий час лежу під водою, заплющивши очі.

Чим знову зайнятий Влад, що не бере слухавку? Може в нього знову концерт? Хоча він би мені сказав. Ми вже чотири роки разом, я за ці роки часто була на його концертах й вболівала за його колектив. Може на репетиції?

Підводжуся з води й намилюю голову. Телефон роздається вхідним викликом.

Витираю руки об рушник, що звисає з рушникосушарки, й беру слухавку.

— Привіт, коханий, — кажу нарочито радісно. Чому з роками не відчуваєш вже тих метеликів? Чому з роками кохання стає якимось нудним? Чи то я така? А може нам просто треба вибратися на побачення?

— Привіт, Даринко, — звучить такий знайомий голос Влада. — Вибач, я був на репетиції. Вчили новий танець, а ця Лєнка…

Чоловік зітхає і, впевнена, закочує очі. В нього чергова партнерка, яка не така вправна, як мій Влад. Принаймні з його слів.

— Втомився? — вуркочу лагідно.

— Угу. — А ти що робиш?

— У ванні лежу, я так перенервувала…

Переповідаю Владові свої пригоди, чекаючи від нього співчуття, а у відповідь чую тишу і коротке «Ага, ясно».

— Тобі що, все одно? — не витримую і підвищую голос.

— Ні, Даринко, я просто втомився. Давай я тобі потім подзвоню, треба відпочити.

І не чекаючи моєї відповіді, він кладе слухавку.

— Трясця твоїй матері, Владе! — вигукую в пустоту й знову занурююся у ванну.

Зрештою провівши у воді понад годину і мало не перетворившись на людину амфібію, вилізаю з ванни. Мазюкаюся зволожувальним кремом, наношу маску для губ і йду до спальні. Беру книжку, яку зараз читаю і зручненько вмощуюся на ліжку.

Читання не йде. Знову і знову прокручую в голові розмову з Владом. Він буває таким нестерпним, коли втомиться. Але ж я його все одно кохаю. Правда ж?

Хитаю головою. Чому я сумніваюся у своїх почуттях? Напевне я теж втомилася. Хапаю телефон й пишу смс-ку Владу.

«Кохаю тебе. Дуже скучила, може зустрінемося завтра?»

Відкладаю телефон й знову пробую зануритися у черговий любовний роман. Тут герої посварилися й ображаються одне на одного, замість того, аби поговорити словами через рот.

— Та просто поговори з нею, — не витримую й кажу в голос. — Що, так важко відкрити рота? У-у-у, бісиш.

Хочеться зажбурнути книжку, але ж шкода, вони такі зараз дорогі. Ставлю закладинку, згортаю й обережно відкладаю книжку.

Телефон дзеленькає. Беру його неохоче. Смс-ка від Влада.

«І я тебе кохаю, сонечко. Чекай сповіщення, скоро на тебе чекатиме сюрприз».

— Вирішив реабілітуватися, — бурчу я, але потім мимоволі усміхаюся.

Настрій потроху пливе вгору, і я відчуваю нетерпіння. Що ж він придумав? Так і хочеться взяти й знову набрати Влада, але ж він втомився. Десь в глибині душі я сподіваюся, що він приїде з іншого кінця міста й заночує в мене, але ж я знаю, як він втомлюється на репетиціях, які частенько тривають більше двох годин. Особливо перед виступами.

Час повзе й розтягується, як гума. Я то читаю, то зависаю в тік тоці, а потім підскакую і йду на кухню. Дивлюся з осудом на духовку. Вмикаю вилку в розетку, кручу ручки. Лампочка горить всередині, але ця зараза так і не гріється.

— Доведеться кликати майстра, — зітхаю й вимикаю цю зрадливу духовку.

Телефон озивається сповіщенням, лякаючи мене.

— Трясця, — хапаюся за груди, а потім за телефон.

Смс-ка про курʼєрську доставку.

Мене накриває розчарування. Я ще не знаю, що за сюрприз придумав Влад, але все одно розчарована. Напевне я більше хотіла побачити його. Більше, ніж сама собі зізнавалася.

— Дарино, будь вдячна, — кажу сама собі і йду вдягатися. Курʼєр скоро прибуде.

Відчиняю шафу, хапаю перші ліпші джинси, футболку та розтягнуте худі. Навіть ліфчик не вдягаю, адже хто мене там побачить майже о десятій годині ночі. Та й на вулиці вже буде темно.

Нарешті лунає телефонний дзвінок і курʼєр сповіщає, що він на місці.

— Я зараз спущуся, — кажу я. — Й відчиню хвіртку.

Швидко взуваюся, натягую куртку й вибігаю з квартири. Мені так не терпиться, що я вирішую спуститися сходами. Це ж не на сьомий поверх пішки повзти, а спуститися не важко.

Збігаю по сходах, перестрибуючи по дві сходинки. Відчуваю такий захват й дитячу радість. Навіть хочеться сісти дупцею та зʼїхати з перил, але я боюся, що з моєю вдачею я впаду мордякою в підлогу.

Трішки захекавшись, я виходжу з квартири та йду до хвіртки. На вулиці темно, лише кілька ліхтарів освітлюють стежку до хвіртки. Вмикаю ліхтарик на телефоні й підсвічую собі шлях.