3. «Бризки шампанського»

Дарина

Зачиняю за собою двері й широко позіхаю. Трясця, після денного сну почуваюся ще гірше, ніж до нього. Чалапаю у ванну, вмиваюся прохолодною водою і йду на кухню. Маю ще попрацювати сьогодні.

Дістаю коробки та пакети, пакую три панетоне по коробочках й перевʼязую стрічкою.

— Трясця, забула сфотографувати, — бубоню й зітхаю. — Ладно, сфоткаю в коробках. Маю ж я показати своє пакування, — заспокоюю сама себе.

Потираю обличчя долонями й дістаю свій фотофон. Налаштовую додаткове світло, бо сьогодні похмуро на вулиці. Ще пів години фотографую панетоне в різних ракурсах, борючись із сонливістю та позіханнями.

Закінчивши фотосесію, сідаю на стілець й спираюся ліктями на стіл. Підпираю голову й осудливо зиркаю на духовку.

— Якого біса ти припинила працювати, га?

Ця електрична зараза звісно мовчить.

— Мовчиш, так? А як я тепер маю пекти? Працювати? Ти ж знаєш, що я не можу переїхати на іншу квартиру.

Духовка досі мовчить, а я почуваюся ідіоткою. Дарино, ти вже зовсім з розуму зʼїхала, вже з духовками розмовляєш.

Телефон озивається вхідним викликом, і я здригаюся. Дзвонить клієнтка. Швидко беру слухавку. Вона повідомляє, що готова забрати замовлення. Я киваю. А тоді згадую, що вона мене не бачить.

— Так-так, ваше замовлення готове. Зараз вийду.

Я поспіхом вдягаю джинси, сорочку й накидаю куртку. Весна все ще холодна, тож поки мушу вдягатися тепліше. Підхоплюю дві коробочки панетоне, замикаю двері за собою та виходжу з будинку.

Віддаю замовлення, забираю чесно зароблені гроші й знову іду додому. Прибираю на кухні, обробляю фото й публікую їх у соцмережах. Згодом дзвонить ще одна клієнтка.

Знову повторюю всі ті дії, по поверненню до квартири зиркаю на сусідські двері. Ні, все ж треба йому віддячити. Він мене дуже виручив.

Дивлюся на годинник. Вже майже четверта вечора. Цікаво, Макс спить чи вже ні? Впевнена, якщо він працює вночі, то вдень мав би спати. Гаразд, зайду трохи пізніше.

Потинявшись по квартирі ще кілька годин, зітхаю і йду на кухню. Беру маленький панетончик, який хотіла зʼїсти сама, прихоплюю гроші та виходжу на сходову клітку. Підіймаю руку, повагавшись, натискаю на дзвінок.

Спочатку тиша, а потім двері відчиняються.

— Привіт, — розтягую губи в усмішці.

— Знову потрібна духовка? — усміхається Макс.

— Та поки ні, я прийшла пригостити тебе та ось, — суну йому купюру у двісті гривень. — За те, що потурбувала.

Макс дивиться на купюру широко розплющеними очима, тоді переводить погляд на мене, а потім — знову на купюру. Схрещує руки на грудях. Я зависаю на його біцепсах, що випинаються з-під футболки. Трясця, Дарино, ти від недосипу стаєш якась дика.

— Я не візьму, — киває на гроші.

— Але ж ти…

— Не візьму, але чаю випʼю. Проходь.

Сусід відступає, а я зітхаю і йду слідом. Зранку я не встигла роздивитися як слід квартиру, крім того, що по плануванню вона схожа на мою. Це невелика однокімнатна квартира з кухнею студією. Новітній ремонт, світлі пофарбовані стіни, сірі меблі, сірі штори й ніякого декору. Двері до спальні зачинені. У вітальні на столі під стіною стоїть компʼютер, поруч велике шкіряне геймерське крісло. А на обідньому столі лежить ноутбук з емблемою славнозвісного яблука.

— Зараз, — каже чоловік та підхоплює ноут. Відносить його на стіл. — Ти присядь, а я зараз поставлю чайник.

— Може я допоможу?

— Та ні, — хитає головою. — Я ж запросив тебе як гостю. Зранку ти поралася на моїй кухні, а тепер моя черга.

— Жартуєш? — усміхаюся. Він усміхається у відповідь, а на його правій щоці зʼявляється маленька ямочка.

Він не відповідає, порається біля чайника, дістає величезні чашки й заварку.

— В мене лише «Бризки шампанського», — каже. — Пʼєш таке?

— Так, — киваю радісно. — Мій улюблений.

Він розливає окріп по чашках, кидає заварку в спеціальну сіточку. За пʼять хвилин ставить велику чашку з коричневого скла.

— Порізати? — вказує на панетоне.

— Ага, — мені незручно. Ніби прийшла віддячити й напросилася на чай.

Макс ставить переді мною тарілку з панетоне. Я прискіпливо розглядаю розріз. Бачу характерну волокнистість та дірочки й видихаю з полегшенням. Макс бере шматочок, куштує, а я уважно за ним спостерігаю. Він заплющує очі й видає стогін.

Від цього низького стогону шкірою біжать мурахи. Трясця, здається мені необхідно терміново зустрітися з Владом. До речі, чому він мені не пише й не дзвонить?

— Смачно, — каже чоловік й відпиває чаю. — То чому ти готувала тісто три дні? Моя мама коли пекла паски ніби не так довго тісто робила.

Я закочую очі. Скільки можна панетоне пасками називати.

— Ну, панетоне це не паска, — не втримуюся від шпички. — Паска зазвичай готується на дріжджах, а справжній панетоне на заквасці «Левіто мадре». Це густа закваска і тісто на ній бродить повільніше…