2. Мольберт і шпажки

Дарина

Знову біжу до себе у квартиру, складаю мольберт, що вже чекав мене на кухні й поспішаю до сусіда. Не розрахувавши, з усієї дурі врізаюся мольбертом у стіну.

— От, зараза, — кривлюся й дивлюся чи не пошкодила стіну. Здається, усе гаразд.

Трохи пригальмовую й чемно виходжу з квартири, аби не розгатити квартиру сусідові й не побудити інших. Без пригод проношу мольберт кілька метрів й видихаю. Фух, впоралася.

Сусід зиркає на мене з-під густих чорнявих брів й намагається зрозуміти, на чорта мені мольберт у його кухні. Кладу його (мольберт, не сусіда) на бік й розкладаю.

— Це для панетоне, — нарешті пояснюю свої дії. Мені не хочеться, аби він вважав мене ще більш навіженою, ніж вже вважає. Це я по його погляду зрозуміла усе, що він про мене дивиться.

— Воно ж на паску схоже, нащо йому мольберт? — запитує чоловік.

Закочую очі. Чоловіче, яка паска?

— Там дуже ніжний мʼякуш, — кажу втомлено. — Після випічки обовʼязково панетоне треба підвісити догори дриґом на шпажки або спеціальні спиці, аби вони остигли й не осіли. Годинок за вісім вони стабілізуються та можна буде перевертати.

— Вісім? — брови сусіда підлітають вгору та губляться у чорному чубчику, що трохи звисає на лоба..

— Ну, вісім – дванадцять, — стенаю плечима. — Але ви не переживайте, я так довго у вас не стирчатиму, — кидаю погляд на годинник і помічаю, що вже майже пʼята ранку.

Таймер сповіщає, що панетоне пора виймати. Я зазираю в духовку і видихаю з полегшенням. На вигляд непогані.

— У вас є деревʼяна шпажка чи термометр зі щупом?

— Термометра немає, а шпажку знайду.

Я киваю. В ідеалі б скористатися термометром, але я була така затуркана, що забула його взяти з собою. Але гаразд, буде по старинці, шпажкою. Сусід подає деревʼяну паличку, я відчиняю духовку та затримую подих. Шпажка виходить суха. Фух, добре.

Роззираюся і ніде не бачу прихваток. Сусід подає рушничок.

— Дякую, — бубоню й швидко дістаю панетоне з духовки.

Миттю перевертаю і підвішую на мольберт. Завдяки шпажкам, які я просунула у форму перед посадкою в духовку, це виходить досить швидко. Довжини ніжок мольберта акурат вистачає на три великі вироби. Один же, трохи менший, я тримаю шапочкою вниз за шпажки.

— Може у вас є висока каструля? — жалібно тягну я. Трясця, ото звалилася сусідові на голову. Він знову скоса зиркає на мене, а тоді тягнеться до шафи й дістає високу каструлю з нержавійки.

Киваю і підвішую панетоне, присобачивши збоку лопатку, бо довжини шпажок не вистачає.

— Я у мами інженер, — бурмочу собі під носа.

Збоку чується веселе пирхання.

— Дякую вам, — дивлюся на сусіда. — Ви мене дуже-дуже врятували. Ви будете дома десь о шістнадцятій чи пʼятнадцятій? Я б забрала о цій годині все своє добро, аби вас більше не турбувати.

— Будь ласка, — повільно промовляє сусід. — Я сьогодні зранку має декуди зʼїздити, але давайте обміняємося номерами і я вас наберу, коли буду вдома.

— Так, звісно, — плескаю себе по стегнах, але телефону немає. — От трясця. Телефон здається вдома. Але ви запишіть мій номер.

Сусід киває. Я диктую йому номер.

— Ну тоді я пішла? — запитую і показую собі за спину.

— А ви не хочете мені повідомити своє імʼя, чи вас записати як сусідка з панетоне?

Я червонію. От дурепа.

— А так, звісно. Тобто ні. Ну мене не треба записувати як «сусідка з панетоне», я Дарина Малина, — якогось дідька вибовкую йому імʼя та прізвище.

— Малина, значить, — тихенько бубонить собі під носа чоловік. — Приємно познайомитися, я — Макс.

Макс простягає руку, і я вкладаю у велику чоловічу долоню свою. Він легко потискає, а від його дотику шкірою повзуть сироти. А щоки чомусь паленіють.

Так, комусь вже пора в ліжечко.

— Дякую, що виручили мене. Піду, трошки посплю.

Не слухаю, що каже чоловік, швидесенько покидаю його квартиру, лаючи себе, що поводилася як ідіотка.

— Господи, ну що за день, — стогну й падаю на ліжко.

В очі ніби піску насипало, голова болить, а тіло ниє так, ніби мене переїхала вантажівка.

— Добраніч, Дарино, — мурмочу до себе й заплющую очі. Дякувати богу, що в сусіда працювала духовка. Навіть не знаю, щоб я робила, аби він мене не впустив. З цими думками провалююся в сон.

Щось дзижчить на вухо. Який набридливий комар. Я ж ніби не відчиняла вікна, хіба міг залетіти комар? Думки повільно обертаються в голові, мов мухи в сиропі. Роздираю очі й кліпаю. Телефон лежить на тумбочці. Екран мерехтить. Тягнуся до нього й дивлюся. Телефонує якийсь незнайомий номер. Прочищаю горло й беру слухавку.

— Слухаю, — кажу охриплим голосом. Трясця, точно чутно, що я ще секунду тому спала.

— Привіт, це Макс, — каже приємний чоловічий голос.