1. Тільки не це!

Дарина

Ставлю панетоне в духовку й видихаю з полегшенням.

— Фух, мають бути ідеальні, — бубоню собі під носа. 

Зиркаю на годинник — четверта ранку.

Дідько, наступного разу треба відкоригувати графік. Довбана складна випічка.

Сідаю на стілець, попередньо завівши таймер на смартгодиннику. На вулиці глупа ніч. Мою маленьку кухоньку освітлює лише лампа з духовки.

Кладу голову на руки й на мить заплющую очі. Не можна спати. Ще трошечки. Давай, Даринко, ти маєш протриматися ще трошки. Дзижчання на правому запʼястку сповіщає, що пройшло пів години.

Зусиллям волі розплющую очі й глипаю на духовку. Лампочка, що сповіщає про нагрів горить. Кліпаю раз, другий. Вона все ще горить.

— Потрібно перевести режим, — умовляю себе й сповзаю зі стільця. Зазираю на своїх красунчиків. І офігіваю.

— Ні, ні, ні, — хапаюся за голову й присідаю біля духовки. Ідеальні шапочки, що височіють над формами, цнотливо білі. А мають вже румʼянитися. Переводжу погляд на термометр, який я купила спеціально для складної випічки.

— Трясця, — лаюся. Протираю сонні очі. Може я заснула й мені сниться жахіття?

Термометр вперто показує сто градусів за Цельсієм і стрілка невпинно повзе вниз. Повільно, але впевнено.

Зі стогоном пораненого оленя кидаюся до духовки й починаю крутити всі ручки.

Перемикаю режими. Руки тремтять. Але духовка не подає ознак життя. Панічно біжу до спальні й смикаю телефон із зарядки. Заходжу в інтернет і відшукую свого порадника.

Відкриваю «чатік» та пишу запит: «Духовка перестала гріти, а в мене печуться панетоне». Штучний інтелект довго думає, а потім дає мені відповідь: «Якщо температура опуститься нижче вісімдесяти градусів, то випічку можна лише викинути в смітник».

— Ти дурень? — спересердя гаркаю на телефон. — В який смітник? Я три доби готувала тісто. Ні-ні-ні, має бути якийсь вихід.

Знову біжу на кухню, намагаюся реанімувати духовку, але ця вперта бісова штуковина не хоче нормально гріти. Штучний інтелект теж дає дебільні поради на кшталт: «Сходи до родичів й допечи у них».

Я пирхаю.

— Ага, зараз швиденьку збігаю до них. Подумаєш, тисячу двісті кілометрів. Така фігня, — бубоню собі під носа. Термометр наближається до девʼяноста, і я починаю панікувати.

Вибігаю на балкон й дивлюся на безлюдний дворик. І що мені робити? Я не можу просто взяти й викинути цей панетоне. Навіть не тому, що там десяток жовтків, дорогуще борошно і три доби мого життя. Мені потрібно зранку віддати випічку замовнику. Я не можу сказати, що моя духовка вирішила здохнути в найвідповідальніший момент.

На сусідньому балконі загоряється тьмяне світло і якийсь чоловік виходить на балкон. В моїй голові спалахують лампочки, як в тій старій рекламі про містера Пропера.

Необхідно лише визначити яка це квартира. Сподіваюся, це в нашому підʼїзді.

Накидаю кофтинку, щоб не світити своїми принадами у напівпрозорій футболці. А що, я вдома. Як хочу, так і ходжу. Визираю у вічко. На сходовій клітці темно та порожньо. Зробивши два глибоких вдихи, відмикаю замок. В нічній тиші він клацає надто голосно.

Виходжу й озираюся. Мало не зазираю у всі щілини, намагаючись визначити квартиру, у якій не спить сусід. Притискаюся вухом до одних дверей — тиша. До інших — тиша. Зітхаю, і вже думаю повернутися до себе у квартиру, але чую тихе шаркання за дверима.

Стиснувши кулаки натискаю на кнопку дзвінка. Сподіваюся, цей чоловік мене не прибʼє. Дзвінок голосно розноситься за дверима, і я підстрибую.

Трясця.

Спочатку нічого не відбувається, а потім двері різко розчахуються і переді мною постають чоловічі, трохи волохаті груди.

Ой.

— Що сталося? — запитує приємний баритон.

Відводжу очі від оголеного торса. Відчуваю, як румʼянець збентеження заливає щоки.

— Ем… добрий день… тобто ніч, а може ранок… — починаю нести якусь маячню й знову опускаю погляд. Натикаючись на нічогенький такий прес. Так, Дарино, зберися. Ти ж не витріщатися прийшла сюди. — А у вас є духовка?

Чоловік кліпає. Дивиться на мене, мов на навіжену і вже тягнеться зачинити двері. Я кидаюся до нього й хапаю його за руку.

— Прошу вас, врятуйте мене. Я кондитерка, в мене панетоне в духовці, а вона перестала працювати, благаю вас, можна я скористуюся вашою духовкою. Я вам заплачу. Я просто не можу викинути. Я три доби вистоювала тісто, — тараторю й тараторю, міцніше стискаючи передпліччя чоловіка.

Його очі з кожним моїм словом округлюються, а тоді він мʼяко відчіплює мої пальці зі своєї руки. Він чухає потилицю, ніби роздумує, а я подумки молюся усім відомим і невідомим богам, щоб він погодився, а моя духовка не надто опустила температуру.

— Ем… гаразд, добре.

Я не тямлю себе від щастя. Обіймаю його й чмокаю в щоку.

— Поставте її розігріватися на верх-низ на сто сімдесят градусів, — й біжу готувати своїх красунчиків до перенесення.