5

Стефанія

Ось нарешті вернувшись додому, стомлена та щаслива я нарешті зуміла прилягти. Та заснути мені не давало занепокоєння. Щось неодмінно повинно статись. Щось погане. Погане на стільки, що стане найбільшим жахом та стражданням... 

Зрештою, як не крути, сон переміг. Будучи настільки втомленою від прогулянки, він здавався порятунком від напруги, що зібралась у кожному куточку мого тіла. Та занепокоєння переслідувало мене навіть уві сні... 

"Я стою на краєчку своєї улюбленої гори, і плачу, мабуть востаннє дивлячись на цей світ. Руки зв'язані мотузкою. Тікати нікуди, це повна безвихідь. Пряма дорога на потойбіччя, на зустріч Богові. 

 - Я говорила тобі, Стефаніє, що це не той, з ким варто зв'язуватись... - промовила до мене Ксенія з таким ж заплаканим обличчям.

 -Прости мене, подруго... Любов лиха та сліпа... Ніколи не думала, що вона приведе до таких жахливих наслідків... - Закохалась як остання дурепа, і привела себе до могили, яку майструє мені коханець...

 - Та стуліть ви вже нарешті свої українські морди! - проричав, здавалась мені колись, "кохання всього мого життя". Його оскаженіле лице переповнене ненавистю аж почервонілої від злості. 

 - Облиш, Єгоре, всеодно їм недовго залишилось. Нехай посповідаються Богові, який їх вже не спасе. -Другий чоловік стояв абсолютно спокійно, покурюючи цигарку. Його цапова горілка була де-не-де просякнута сивиною, а через ціле лице виднівся шрам, що в деякій мірі виглядав привабливо. 

В мене всередині все стиснулось. Вони навели на нас гвинтівки, і я в передчутті кінця заплющила очі..."

Прокинулась в страху, який стиснув мої груди, і не давав спокійно вдихнути, я встала на підлогу своїми босими ногами. Сон був настільки реальним, що я навіть сприйняла за реальність все, що там відбувалось. Мене кидало то в жар то в холод. Не можна зволікати. Цього разу я прислухаюсь до своєї совісті. 

До хати увірвалась Ксенія.

 - Стефаніє, люба, Оленку вбили! - в її очах бринів страх, такий ж насичений, як і її рум'янець на щоках після бігу. Я не могла повірити своїм вухам. Декілька хвилин я стояла в ступорі. В вухах дзвеніло, а на очі наверталися сльози

 - Як?! Хто?! - невже цей сон це натяк на те, що потрібно тікати. І тікати як-найдалі звідси. 

 - Москалі, сонце,  москалі! Ніхто не ладен звинувачувати людину у державній зраді лише для того, щоб вбити!

Невже це насправді? Невже історія повторюється? Від цієї всієї інформації, у мене почало паморочиться у голові. Я сперлась на стіл, що стояв поруч та вхопилась за голову. Думки переміщались, в серце скувало ланцами.

 - Ти бачила це? Ну, як її вбили? - У мене появились здогадки. Якщо цей сон це правда, то можливо і Єгор це один з тих, хто вбив Оленку, і дійсно потрібно тікати від нього? Зрештою... Після вбивства Олени я навряд чи колись довірилась москалям. 

 - Я була до смерті налякана, майже нічого не запам'ятала... Це було на краю гори, яку ти дуже любиш... Як її вбили я ж одразу до тебе! Щось підказує мені, що ми наступні- Ксенія стояла проливаючи сльози. Я запросила її сісти на крісло, на що вона з радістю погодилась

 - А вбивцю пам'ятаєш? Можливо хоч якісь риси, щось таке, що найбільше кинулось ввічі? 

 - Їх було двоє... Один був значно старший, другий молодий. А чому ти питаєш? - вона глянула мені в очі, не розуміючи навіщо це мені. Та вмить її обличчя видало те, що все ж дійшло... - Ти хочеш сказати що...

 - Так, я хочу дізнатись чи Єгор до цього причетний. І знаєш... Все вказує на те, що так і є... - промовила я зі смутком, але й ненависті не змогла приховати. Які підстави вважати його причетним? Та майже ніяких. Але коли коли щось здається, то це не здається.

 - І що ж ти збираєшся робити? Зрештою... Що б ти не зробила, я тебе підтримаю, навіть якщо це буде повна чортівня. Але прошу тебе... Подумай... - Ох, цей благальний погляд, який завжди маніпулював мною... Та цього разу, я зроблю так, як говорить моя совість. Можливо потім життя не буде таким як раніше, в буде сповненим страху та мовчання заради життя, але я точно знаю, що цього не залишу