Епілог

Голова гуділа, наче в ній билося тисяча дзвонів. Я розплющив очі й одразу відчув тягучий, рвучкий біль по всьому тілу. Мить знадобилася, щоб зрозуміти: я прив’язаний до чогось твердого так, що не можу навіть пальцем поворухнути. Потилиця пекла, біль віддавав у шию.

Коли зір нарешті сфокусувався, я побачив перед собою щось на зразок трону, на якому сидів Демар. Я знав його. Знав, на що він здатен. Серце почало битися швидше, і я відкрив рота, щоб промовити хоч слово, але він не дивився на мене. Його погляд був спрямований кудись убік, і лише коли до нього підійшов чоловік і щось тихо шепнув, Демар нарешті помітив мене.

Погляд лідера Лонгвудів ковзнув по мені, оцінюючи зверху вниз, мов хижак здобич.

– Вожаку, – промовив я, опустивши голову, щоб віддати шану.

– Говори швидко й по суті. Я не хочу возитися з тобою.

– Я Не…

– Я знаю, хто ти. Переходь до справи! – його голос був глухим, різким, нетерплячим. Він не приховував бажання якнайшвидше закінчити цю розмову.

– Я прийшов просити милості. Блеквуди вбили мого брата. Я хочу помсти й готовий зробити все, щоб ви могли цього досягти. – Погляд вожака залишався холодним, байдужим, наче він навіть не слухав мене. – Я можу допомогти…

Мій голос тремтів, немов перед стратом.

– А якщо ти зрадиш мене, як уже зрадив їх? – суворо запитав Демар.

– Ні! – Моя відповідь була надто різкою, і це всі навколо помітили. – Ні, я не зраджу вас, клянуся, я… я…

Але жестом мені наказали замовкнути, і я послухався. А потім пролунав вирок, якого я ніяк не очікував почути:

– Мені набридло слухати твої балачки.

Демар махнув рукою одному зі своїх підлеглих, і той, із кривавою усмішкою, почав іти до мене.

Крик із благанням сам вирвався з мого горла. По всьому тілу пробігли холодні мурахи, серце билося десь у голові, глухо й важко. Усі навколо почали кричати, підбурюючи перевертня, що вже готувався до свого часу. Я перестав чути ці крики, звуки злилися в гул, мов під водою. Я розумів, що смерть близько, але все ще кричав, благав, запевняв у своїй цінності.

Та це нічого не змінило. Перевертень швидко дістався до мене. Я вже задихався від власного крику, коли мене пройняв гострий, пекучий біль. Останні секунди життя розтягнулися, мов вічність. Його рука стискала мої нутрощі, пробиваючись до серця. Я бачив його обличчя — щасливе, хижо-задоволене — й у цих картинах провів останні миті свого існування, нарешті усвідомивши свою фатальну помилку.