Розділ 18

Мія

Мої ноги боліли. Упродовж довгого часу я ходила кімнатами в різні боки, чекаючи на повернення Клода. Кілька годин тому, коли Клайд знайшов нас біля озера, щось трапилося у справах зграї, як я згодом зрозуміла, і через це я ніяк не могла заспокоїтися. Незважаючи на те, що Клод довів хибність слів Тайлера про його можливу причетність, відчуття тривоги не полишало мене. Я все одно хвилювалася за нього й думала, що буде, якщо з ним щось станеться.

А ось про мою безпеку він, на відміну від своєї, подбав. Разом із Клайдом вони відвели мене до поселення, де, на мій подив, мене прийняли з радістю та без тіні невдоволення. Атмосфера тут не була напруженою, але все ж таки мені не було повністю комфортно серед зовсім незнайомих людей, особливо жінок. Та найважче було висидіти ці кілька годин на одному місці, доки не з’явився Тайлер і не запевнив нас, що все гаразд. Ще він розповів, що з’явилися якісь Берсони, але я й гадки не мала, хто це такі.

Майже одразу слідом за Тайлером прийшов ще один чоловік, який повідомив, що всі повертаються сюди, й саме тоді Тайлер відвів мене до будинку Клода — на моє прохання. І ось тепер я ходила туди-сюди, місця собі не знаходячи. Я знала, що з ним усе добре, відчувала це, але це не допомагало мені заспокоїтися. Я мусила побачити його сама — тільки тоді моє серце знайде спокій.

Тиску стін я більше не витримала, тому вийшла на вулицю і там так само почала ходити в різні боки, очікуючи Клода. Через деякий час здалося, що хтось іде сюди, і, звісно, перша думка була, що це він. Я почала рухатися йому назустріч, але завмерла, коли з-за дерев вийшов ведмідь. Я підійшла занадто близько, і тепер він був усього за п’ять метрів від мене. Я згадала перший день у цьому місці й тяжко ковтнула — мені зовсім не хотілося повторення.

Хижак дивився на мене засмученими очима, доки я повільно зробила крок назад. Бігти зараз було б самогубством, тож я воліла віддалятися повільно, не дратуючи його зайвий раз. Але він ішов мені назустріч. І раптом за ним я побачила ще одного ведмедя — трохи більшого, із темнішим на відтінок забарвленням. Серце підскочило в горлі, і я навіть не помітила, як опинилася на землі, впавши на сідниці. Я встигла разів десять пошкодувати про те, що взагалі вийшла з будинку.

Ведмідь зробив ще один крок, а потім жалібно заревів, опустивши голову до землі. Мій страх нікуди не зник — навпаки, він зростав із кожною секундою. Я сподівалася, що зараз з’явиться Клод, але помилилася.

– Не бійся, – почувся знайомий голос.

Піднявши очі, я побачила Брейдена. Він мовчки стояв осторонь і споглядав за всім, не збираючись нічого робити. Я глянула на нього з подивом, а потім відчула, як мене огортає злість — у моїх очах він був ще тим безсердечним мерзотником. Але в ту ж мить моя увага знову прикувалася до ведмедя, з яким відбувалося щось дивне.

Його плечі дивно здригалися, голова опускалася все нижче, наче була занадто важкою, щоб її тримати. Я бачила, як шерсть наче втягувалася в шкіру на його спині й інших ділянках тіла, а кістки ламалися, змінюючи форму. Я навіть почула ледь помітний хрускіт, перед тим як інстинктивно прикрила рот руками, спостерігаючи, як його тіло змінюється, особливо морда. І тоді я збагнула: це перевертень.

Та коли він важко підняв голову, крик застряг у моєму горлі. Це був Клод. Я знала, що він — перевертень, але навіть не здогадувалася, що саме ведмідь.

А потім мене наче вдарило усвідомленням. Той ведмідь, якого я зустріла ще в перший день… Навіть Сапріна тоді говорила, щоб я його не боялася, бо він не завдасть мені шкоди. Це був він! Саме він привіз мене на своїй спині до свого ж дому! Він же поранив мене кликами, а потім доглядав.

Він уже тоді знав, що я його суджена? І чи усвідомлював, що робив?

— Це був ти… — я констатувала факт, але тоді ж Брейден кинув йому штани, і я помітила, що на ньому взагалі немає одягу. Підійнявшись, відвернулася, але не припинила говорити. — В самий перший день — то був ти? — продовжила, слухаючи, як шурхотить тканина. — Ти тоді був зі мною як ведмідь? Сам привів мене до свого будинку, а потім був зі мною!?

— Мія… — прошепотів він.

Я була обурена, і, почувши його голос, різко повернулася, щоб виговоритися в обличчя. Але слова застрягли в горлі, коли я побачила його. Він ледве стояв на ногах; одна нога була піднята, і саме на тій штанині було видно свіжу кров. Руки подерті, груди в подряпинах. На плечі — великий синяк розміром з мій кулак, ще кілька менших на торсі. Лице виснажене, волосся скуйовджене, і на шиї теж була кров. Я застигла, уважно дивлячись на кожну рану. Вираз мого обличчя змінився: брови опустилися, очі почали сльозитися. Можливо, Тайлер таки говорив правду в машині. Невже він міг справді вмерти?

— Міє, вибач, я не знав, як тобі це розповісти, — прошепотів Клод.

— Ідіоте! — викрикнула я, скидаючи з себе всю лють. — Ти ледве на ногах стоїш!

Я кинулася до нього, щоб підперти. Наче з-під землі з’явився Брейден з широкою усмішкою.

— Я допоможу, — підморгнув він і підхопив Клода, занісши до будинку й посадивши його у крісло.

— Знаєте, голубки, — проспівав Брейден, — схоже, я піду, а твого гостя попрошу прогулятися навколо, поки ви не поговорите.

— Гостя? — перепитала я, але він уже вийшов. Знову повернулася до Клода. — Що за гість? — наполягла я.

— Хантер, — спокійно відповів він. — Той ведмідь, що був позаду мене. Це мій кузен.

Очі мої розплющилися від здивування: виходить, тут не один перевертень, може, й не двоє. Клод спробував піднятися з крісла — я не дозволила, притримавши його за плече. Він подивився на мене, не зовсім розуміючи, навіщо я це зробила.

— Узагалі здурів? — запитала я суворо. — Сиди. Я піду за аптечкою, треба обробити рани.

— Немає на те потреби, — тихо відповів він.

Я вже була на півдорозі до кухні, коли його слова ледве чутно долинали. Взяла аптечку з того самого місця, де вона стояла завжди, і повернулася. Клод більше не намагався встати; крутився в кріслі, підшукуючи зручну позу.