Розділ 17

Клод

Від слів Клайда мене кинуло в холод. Сталося те, чого я боявся найбільше. Лонгвуди почали діяти, й Мія в цей час була тут, поруч зі мною. Цього не повинно було статися. Я робив усе, щоб захистити її, але тепер вона опинилася в самому пеклі цієї ворожнечі. І в першу чергу я звинувачував у цьому себе. Звісно, наша сьогоднішня розмова була досить продуктивною, і я не шкодував, що ми поговорили, але ж це можна було зробити в інший час! А тепер усі мої думки крутитимуться навколо неї. Мія залишилася в поселенні, бо відвезти її було нікому. Там принаймні залишилися ті, хто зможе захистити її, якщо Лонгвуди прорвуться далі. Ми ж рушили до кордону, де розгорталися головні події.

Клайд приєднався до мене одразу ж, як почув тривожну новину. Але я не міг просто покинути свою суджену, не переконавшись, що з нею все буде гаразд. Через це ми й затрималися. Проте, наскільки я знав, Брейден і решта вирушили туди одразу, щоб не дозволити ворогам зайти на нашу територію. Це було правильне рішення. Чекати на нас із Клайдом означало б марнувати дорогоцінний час. Ледве ми відійшли від поселення, нам назустріч вибіг Тайлер. Побачивши нас, він різко зупинився.

– Що там? – запитав Клайд. – Тільки не кажи, що вони вже атакували.

– Ні, до цього поки що не дійшло, але може статися будь-якої миті, – відповів Тайлер. Колись Клайд розповідав мені, що він приїхав саме через необдуманий вчинок Мії, аби встигнути випередити її. Але, на його подив, вона виявилася швидшою.

– Тайлер, – мовив Клайд, – залишайся в поселенні та слідкуй там за всім. Сподіваємось, що все закінчиться швидко і без поганих наслідків.

– Добре.

Хлопець уже збирався йти до будинків, але я схопив його за передпліччя і рвучко потягнув назад. Наші погляди зустрілися. У його очах промайнув щирий шок, та я не зважив на це. Тихо, з попередженням у голосі, я промовив:

– Її безпека тепер на твоїй відповідальності.

Він кивнув і знову зробив крок, але я не відпустив.

– І ще одне, – додав я, стискаючи його руку сильніше. – Коли все закінчиться, щоб твого духу поряд із нею не було. Інакше пеняй на себе.

Я різко відпустив його й дивився, як він віддалявся. Потім зустрівся поглядом із Клайдом, у якого в очах читався осуд. Я розумів, чому він так дивився на мене, але нічого не міг із собою вдіяти. Тож дозволив своїй іншій стороні вийти назовні.

Кістки затріщали, викручуючись і змінюючи форму. Руки й ноги видовжувалися, перетворюючись на лапи, щелепа витягувалася вперед. Це було неприємно, але не боляче — тіло вже звикло за стільки років. Хутро з’являлося нерівномірно, клаптями, доки не вкрило всю шкіру. В очах на мить потемніло, а коли зір прояснився, переді мною стояв Клайд — таким самим, як я. Ми обидва були іншими, відмінними від решти зграї. Я — чужинець, який потрапив сюди, він — уродженець цих земель. І все ж його чорне хутро завжди лякало однолітків, що мали більш світле, сірувате забарвлення. Мабуть, саме тому він був одним із небагатьох, хто справді розумів мене.

Ми досить швидко дісталися місця, де вирувало справжнє пекло, й, як виявилося, дуже вчасно. У ту мить, коли ми підійшли, один із ворожих вовків у своїй звіриній подобі намагався підкрастися й напасти ззаду. Оскільки навколо зібралося надто багато перевертнів, відрізнити його по запаху було майже неможливо. Він уже приготувався до стрибка, відірвався від землі, втілюючи свій задум, коли Клайд встиг його перехопити, збивши в повітрі. Абсолютно всі здригнулися, переводячи погляд на несподівану сутичку. І тоді пролунало глузливе ричання ворожого ватажка:

– Бачу, ти ще здатен мене здивувати. – Із-за дерев нарешті з’явився Демар, але він бачив лише Клайда, не мене. – Я відчуваю, тут є ще хтось. Але… – він напружився, наче прислухаючись. – Не можу зрозуміти, хто саме.

– Ну, знаєш, – втрутився Брейден, – у мене завжди знайдеться, чим тебе здивувати. Тим більше, твої слідопити так нічого й не з’ясували за весь цей час, як би ти не намагався.

Він говорив це навмисно, дражнячи противника, але краще б утримався. Кожне необдумане слово могло зробити ситуацію небезпечнішою, а Брейден, як на гріх, умів кидати саме такі іскри. Демар Лонгвуд був вибуховим, реагував на будь-яке слово, що йому не до душі. Він з риком ступив уперед, перетнувши кордон. Атмосфера загусла, як перед бурею.

Зараз лише двоє ватажків залишалися в людській подобі. Решта стояли ближче до своєї сторони межі, всі напружені, готові кинутися в бій у будь-яку мить. Проте жоден із них не мав права рухатися без дозволу свого ватажка – це суворе правило. Інакше кожен крок вважався би загрозою, що відкривало «зелене світло» для повномасштабної сутички. Лише ватажки могли дозволити собі переступити цю межу. Але я не був одним із них. Я був інший, і чужі закони на мене не діяли. Саме тому я зробив повільний крок уперед, виходячи з тіні лісу. Моє гарчання пронеслося луною, змусивши тишу розірватися, наче скло. Блеквуди розступилися, відкриваючи мене, їхній прихований козир. Я рухався неквапливо, з важкою, впевненою ходою. Голова трохи нахилена вниз, погляд спідлоба – холодний і загрозливий. Щелепа прочинена так, щоб усі бачили мої клики. Кожен розумів: я не налаштований на мир, і закони їхнього виду мене не стримають.

Блеквуди сприйняли мою появу спокійно, хоч і не всі були раді моїй присутності у зграї. Але Лонгвуди… вони всі напружилися, шерсть настовбурчилася, їхні щелепи клацали, попереджаючи, що вони готові кинутися на мене. Я чудово усвідомлював: один проти всіх я не вистою. Проте проти трьох чи навіть чотирьох – перемога була б за мною. Якщо їх стане більше – доведеться вкласти всю силу й хитрість. 

Демар, м’яко кажучи, здивувався моїй появі. І ще більше – розлютився. Його ніздрі роздулися, на обличчі проступила гнівна усмішка, а погляд метався між мною та Брейденом. Та коли я підійшов і став поруч із другом, він не витримав.

– Ведмідь, – прошипів він. – Не здогадувався, що в тебе є ручне звірятко, Брейдене.