Розділ 16

Мія

– Що ти збираєшся робити далі? – Погляд Лілі, сповнений турботи та тривожності, проникав прямо в саме серце, підтримуючи мене в тяжкий час. – Ти вже тиждень зовсім не маєш тієї енергії, що була раніше. Мія, ти впевнена у своєму рішенні?

Лілі стала для мене не просто подругою – вона була єдиною близькою людиною, яка в мене взагалі є, й мені було важко говорити з нею про це. Вона все-таки гадала, що про переїзд я просто пожартувала, але це було не так.

– Я думала над цим не один день, – мої очі не піднімалися до її обличчя. Говорити їй про це було набагато важче, ніж я уявляла. – Мені б хотілося хоча б спробувати змінити середовище навколо себе. Звісно, може, в мене не вийде, але я хочу спробувати.

Погляд Лілі став трохи тяжким. Вона з сумом дивилася на мене, але все одно легка, майже сяюча посмішка торкнулася її губ, підтримуючи мене навіть у такий момент. Я відчувала її сум, але сам факт, що вона продовжувала радіти за мене та підбадьорювати, вже грів мою душу з усіх боків. За це я любила її ще більше. Вона ніколи не залишала мене, завжди була поруч.

– Тож, – я спробувала перевести тему, щоб не закінчувати нашу розмову на сумній ноті. – Як твої хлопці? Ти справляєшся з ними?

– Навіть не знаю, що відповісти… – Вона похилила голову набік, занурившись у думки про суєту своїх днів, а потім відчувся її тяжкий, довгий видих. – Вони стають все більш активними, і мені це найтяжче. Хоча, це й на краще, адже це означає, що з ними все добре. Тим більше, хлопці в їхньому віці поводяться саме так. Але все одно це важко. У такі дні, як сьогодні, коли приїжджає моя мати, я просто тікаю з дому.

Мені стало трохи ніяково. Незважаючи на її слова, я знала, як сильно вона їх любить. Інакше б просто не боролася за них під час розлучення з колишнім. Могла б залишити дітей на його плечах і вільно жити, як заманеться. Лілі не така. Вона б без них не змогла.

– Звісно, тобі теж потрібен відпочинок. Ти не можеш завжди бути на ногах і робити щось у будь-який час. Ти не робот, тому не варто за це переживати.

– Знаю, – майже нечутно промовила вона. – Але мені здається, що я все роблю неправильно… Погано працюю, виховую дітей, навіть живу життя… – Я доторкнулася до її руки, привертаючи її увагу до себе.

– Тобі просто потрібно відпочити, і все. Коли будеш вільна, не бійся зробити щось для себе – ти маєш на це право.

Лілі посміхнулася краєм губ і повернула голову до вікна, біля якого ми сиділи. Я повторила її жест, оглядаючи вулицю та все, що на ній діялося. Сонце починало сідати, пускаючи промені нижче. Один із них потрапив на наш стіл, освітлюючи його. Я простежила за ним і помітила, як його частина лягала на автомобіль на протилежній стороні дороги. І тоді моя радість зникла вщент. Я насторожилася, зустрівши тяжкий і пильний погляд чоловіка в тому автомобілі. Його обличчя я так і не розгледіла – воно було закрите тонованим склом, що зачинилося одразу ж після нашого зорового контакту. Співпадіння чи ні – я не знала, але мені стало некомфортно.

– Мія, ти мене чуєш? – Я відвернулася від вікна, поглянувши на подругу. – Мені час уже йти. Зустрінемося ще раз на днях, добре?

– Звісно, – посмішка, якою я проводжала її, була натягнутою, але Лілі нічого не помітила. Вона спокійно покинула кафе, а я залишилася на своєму місці. Я ще раз повернула голову до вікна, але автомобіля там уже не було — він поїхав. Думка, що мені це просто здалося, трохи розслабила мене.

Оскільки я не поспішала повертатися в квартиру, вирішила пройтися пішки, щоб розвіятися. І тоді мене знову накрило, як ставалося з кожним днем все частіше й незрозуміліше. У моїй уяві виник Клод. Я спіймала себе на думці, що хотіла б провести з ним вечір, сидячи на кріслі з теплим пледом та розмовляючи про щось. Мій настрій швидко змінився. Можливо, я сумувала за тим часом, коли ні про що не думала й просто була на відпочинку, а можливо, сумувала за ним. Такі думки з кожним днем після мого повернення турбували мене все сильніше. Достатньо було мені просто нічого не робити, як я сама приходила до цього. І в такі моменти я навіть не згадувала про те, що дізналася, ким він був. А як тут згадаєш, коли весь час проведений разом він поводився як звичайна людина? Ніщо в його поведінці не викликало у мені тривоги. Він був як звичайний чоловік, котрий, як видно, почав мені подобатися. Якби тільки не нові знання, можливо, ми б тримали зв’язок…

З думками мої кроки ставали повільнішими. Такою лінивою ходою я прямувала додому, коли підняла погляд і вирішила подивитися на вітрину одного магазинчика поруч. Краще б я цього не робила. У вітрині я побачила віддзеркалення, яке мене налякало. Той самий автомобіль повільно їхав за мною, тримаючи дистанцію. Через вихідний день людей тут майже не було, так само як і автомобілів. Коли я його помітила, автоматично повернула голову до нього, і тоді авто на швидкості проїхало мимо. Мене почало трусити, а припущення щодо стеження тільки посилилися в моїй голові.

Щоб уникнути небезпеки, я звернула наліво в провулок, вирішивши скоротити дорогу додому, хоча раніше ніколи цього не робила. Лише на півдорозі я згадала, чому це було небезпечно: не дивлячись на поспіх і швидку ходу, мене окликнув чоловічий голос. Я поглянула, хто це був, і тоді зрозуміла, куди потрапила. Цей провулок знало все місто, і саме тут не рекомендувалося ходити наодинці через небезпеку, в яку я тепер потрапила.

Двоє чоловіків, окликнувши мене, почали ступати спокійним та широким кроком у мій бік. Я не втрималася й тільки пришвидшилася, щоб вибратися якнайшвидше. Їхні голоси здавалося, віддалялися, але не припинилися. Коли я почула фрази: «Ти дивись, вона тікає від нас!» і «Спіймаємо її!», я перейшла на біг, змушуючи все тіло працювати на повну. Вони кидали їдкі коментарі, і я відчувала, що повільно, але все ж таки починаю програвати. Поглядом рахувала кожен метр до виходу, де завжди була купа людей. Дякувати Богу, вони не схопили мене одразу. Навіть коли я почала спинятися й мало не впала, витримала й продовжила бігти.