Розділ 15

Клод

З моменту, як Мія покинула це місце, минуло два дні. Я повністю розумію її вибір і приймаю його, але навіть так не можу сказати, що це не вплинуло на мене. Першого дня я поводився більш-менш як завжди. Дехто навіть не вірив у мої почуття та припускав, що вона все-таки не була моєю судженою. Я тоді добряче гаркнув на Брейдена, й на тому все. Наступного дня я вже був сумніший, ніж будь-коли в житті. Мені не хотілося взагалі нічого. Було плювати на все й усіх. Залишаючись наодинці, я діставав алкоголь, щоб хоч якось залити ті чортові почуття в собі, але нічого не допомогло. Сьогодні ж я був злий як чорт. Мені довелося йти до поселення з приводу ворожих зграй, і кожен, хто потрапляв мені на шляху, навіть не підняв на мене очей, бо відчував злість з мого боку. Я не міг контролювати свої емоції — вони почали брати над мною верх, що мені теж не подобалося. Я розумів, що відбувається, усвідомлював весь абсурд ситуації, але нічого не міг з цим зробити. Мені було плювати на те, що думають усі навколо, я відчував ці емоції, і якщо так вийшло, хотів повністю прожити їх. Це було моє нагадування про Мію.

Хоча у моїх думках навіть натяку не було, що я збирався її забути. Вона наче жила в моїй голові. Кожен прожитий момент відтворювався заново щодня. Навіть те, що не відбувалося, не могло покинути мою свідомість. Я починав сходити з розуму від її відсутності, а це був лише третій день. Мені так зле тільки тому, що я розумію: вона не повернеться. Я буквально цькую себе за це кожну секунду. Якби я був упевнений, що вона повернеться, навіть через якийсь довгий період часу, це б полегшило мій стан. А оскільки вона ясно дала зрозуміти, що такого не станеться… у мене все ще була надія, тільки настільки маленька, що за неї неможливо було вхопитися.

— Клод, заспокойся вже! — Голос Брейдена голосно пролунав у моїх вухах. — Твою злість чути за кілометр!

Брейден звеличився наді мною сходами до свого будинку, але, спустившись униз, ми опинилися на одному рівні. Всі ці дні він тільки підкидав дрова у вогонь, ні на краплю не полегшуючи ситуацію. Його коментарі були недоречні, і він це розумів.

— Ну, — продовжив він, — так і будеш пиляти мене цим вбивчим поглядом?

Перед тим як відповісти, я тяжко видихнув, стараючись заспокоїтися, щоб мій голос не звучав грубо.

— Давай по ділу.

Кілька слів, з яких було чітко зрозуміло не тільки мій настрій, а й межу, через яку йому краще не переходити.

— Гаразд, — сказав він, і ми рушили по поселенню. — Лонгвуди все більше часу проводять біля наших кордонів. З такими темпами кілька днів — це максимум, який ми маємо, перш ніж вони потраплять сюди.

— Зараз кордони ще недоторкані?

— Поки ні, але я не думаю, що їх вистачить надовго. Наскільки стало відомо, хтось з наших вештався в тій зоні, — я підняв брову, прислухаючись до деталей. — Ми ще не знаємо, хто це, він замаскував свій запах, і зроблено це було глибокої ночі.

— Але ж у вас є ті, хто все одно повинен бути на стражі — і в поселенні, і біля їхніх земель. Ми тільки про це говорили.

— Так, але він якось обійшов усіх. Кажуть, це сталося в момент перезміни. Ти ж знаєш, як воно буває: хлопці бачаться, розмовляють, і саме тоді найкращий момент, щоб пройти повз них. — Я уважно слухав його, сам гадаючи, хто насправді це міг бути.

– Навіть так, ніхто так легко не пройде, отже, він знав, хто де знаходиться, а також коли буде ця перезміна. – Я замислився, доки не спала одна думка. – Як гадаєш, чи можливо, що в нас є хтось із Лонгвудів? – Брейден зупинився, здивовано подивився на мене, але я продовжив. – Тільки уяви: довгий час у нас був чужинець, який постійно перебував тут і розповідав усе своєму вожаку. Буквально кожен крок.

Було видно, що йому ці слова не сподобалися. Він дивився на мене, а я бачив, як у його голові почали крутитися поршні, перебираючи всіх підозрілих і гадаючи на кожного, хто він насправді.

– Ні, – досить швидко відповів він. – Таких нема. Ми давно перестали брати до себе чужинців. Могли допомогти спершу, але щоб прийняти їх так близько, – ні. – Його слова звучали впевнено, тож я залишив цю тему.

– Гаразд, але все одно це не змінює того, що хтось має нечисті наміри. Бо просто так серед ночі йти в те місце, та й ще так, щоб ніхто не побачив, – це не жарт. Лонгвуди справді можуть найближчим часом перетнути всі рамки, ти сам це розумієш, сам це говорив.

– Так, і я від своїх слів не відрікаюся.

– Потрібно потурбуватися про людей. Вони не зможуть тут перебувати, просто чекаючи, доки щось станеться.

– Знаю. – Мимо нас пробіг хлопець, а за ним ще один. Вони грали у щось, і тоді погляд Брейдена затримався на них. – Ми обговорювали це з Клайдом, доки ти не прийшов. І я вже розповів це Сапріні. – Так, я знав, що вона ще не була в курсі всього, що відбувається довкола. Він боявся говорити їй щось після того, як з’ясувалося, що вона вагітна, але цього потрібно було не уникати. – Сьогодні всіх повідомлять про можливу небезпеку. Жінок із дітьми ми вивезем. Ті чоловіки, у кого є зовсім малі діти, теж повинні будуть поїхати. Але тут є нова проблема. – Я подивився на нього з запитанням. – Багато з них самі відмовляються. Я радий, що мій батько в свій час домігся того, щоб зграя в моменти небезпеки була готова на все, але я не можу допустити, щоб усі залишилися. Ти сам повинен розуміти, чому так.

– Але якщо вони будуть так упиратися, – продовжив я, – що ти тоді робитимеш? Вони ж ідуть на це заради сім’ї. Навіть деякі жінки будуть говорити за те, щоб залишитися, й вони залишаться, ти це повинен добре розуміти.

– Я і розумію, – затвердив він. – Ті, хто мають дітей, повинні виїхати, це не обговорюється. Інші ж… – Він запнувся, але потім продовжив. – Ті, хто має добру фізичну силу, можуть залишитися, але точно не в перших рядах.

– Це не погана ідея, але тобі потрібно пояснити це в першу чергу їм. Деякі занадто вперті.