Розділ 14

Мія

На моє щастя, Клод довго не впирався: вже через пів години я сиділа в машині на задніх кріслах, а везти мене до міста довелося чоловікові, якого я добре пам’ятала. Тайлер був тим самим, хто в перший день привіз мене сюди, і головною причиною, чому я не заперечувала, було те, що я прекрасно пам’ятала, як він тримав мене біля себе та намагався захистити від того конфлікту в поселенні та зграї. Його я не бачила відтоді, й навіть не здогадувалася, що він все ще пам’ятає мене, але так воно й було. Одразу ж після нашої зустрічі він привітався та запитав, як я. Клод трохи дивно спостерігав за нами здалеку, але я не звернула на це уваги й спокійно відповідала на запитання. Ми вже збиралися їхати. Я йшла до автомобіля, коли ззаду прибігла Сапріна. Від її появи я трохи здригнулася, а мій вираз обличчя став серйознішим, ніж зазвичай, адже тепер я знала правду.

– Мія, – звернулася вона до мене. – Вибач, що так сталося. Я справді не хотіла цього, казала їм залишитися вдома й навіть не уявляла, що все так вийде.

– Ти не могла контролювати дітей, – відповіла я їй. – Але ж, при першій зустрічі ти знала, що я не така, як ти. І, мабуть, здогадувалася, що за тобою відправлять когось. Чому ти взагалі вирішила втекти? – Я не давила на неї, але мені справді було цікаво, що вона скаже. – Від Брейдена? Свого судженого?

Вона трохи пожала плечима та стиснула губи.

– Не зовсім так, як здається. Те, що ми суджені, не означає, що відразу будемо поводитися як закохані до нестями. Нам теж потрібен час, щоб звикнути та прийняти один одного. Звісно, це відбувається швидше, ніж у людей, але ми теж потребуємо цього. А того ранку, перед тим як він поїхав, ми посварилися. Я хотіла сказати йому, що вагітна, але не встигла… – Мій вираз обличчя трохи пом’якшав. Вона була вагітна. – Я була така зла на нього, що вирішила піти. Я розуміла, що коли мене не знайдуть, буде велика проблема, але тоді мене ніщо не хвилювало. Злість повністю захопила мій розум.

– Чому ти не сказала про це комусь?

– Коли я йшла, хотіла просто зникнути… А ще… – Вона робила паузи, їй було ніяково визнавати свої дії. – Я хотіла дати Брейдену урок, щоб він більше так не вчиняв. Показати, що навіть через наш зв’язок суджених я не терпіти все, що заманеться, і можу піти.

– А якщо серйозно, ти б змогла? Змогла б піти назавжди?

Сапріна подивилася на мене наляканими очима, потім опустила голову й легенько похитала.

– Ні, не змогла б. Все ж я б не витримала без нього стільки часу. Для нас це страшно важко – бути без пари. Але ті, хто мають більш впертий характер, можуть. Моя тітка колись пішла від чоловіка. Тому її шукали більше ніж пів року, щоб вибачитися та переконати повернутися.

Я підняла брови. Пів року шукали лише для вибачення? Сапріна помітила мій вираз обличчя й злегка усміхнулася.

– Так, він теж був впертим. Але жив із надією та вірою, що вона жива, що є шанс її повернути. Мені було тяжко спостерігати, як він з кожним днем наче втрачає себе. Без неї його життя просто зникало.

– А зараз вони разом? – Я була щиро зацікавлена: пройшли вони всі випробування чи ні.

– Так, – вона усміхнулася. – Вони повернулися разом, і на щастя для дядька, він більше не піднімає голос на тітку.

Її посмішка, коли вона згадувала той момент, була милою. Але мені вже час було їхати, про що спокійно повідомив Тайлер, після чого пішов до автомобіля.

– Мія, – наостанок звернулася Сапріна. – Я знаю, що ти тверда в своєму рішенні, але якщо захочеш хоч просто зустрітися в будь-якому місці, я буду рада поговорити з тобою ще. Тримай. – Вона простягнула мені невеликий, складений кілька разів папірець. – Там спосіб зв’язатися зі мною, якщо захочеш. Можеш також написати, якщо тебе буде цікавити будь-що, навіть Клод. – Останню фразу вона прошепотіла з благанням в очах. – Я знаю, що ви суджені, тож, якщо захочеш, він буде чекати тебе в будь-який час.

Її шепіт пройшов мені в вуха наче крик. Ні, я вже прийняла рішення, тож ніяких змін. Попрощавшись із Сапріною, я сіла в автомобіль, і до того моменту, як поселення не зникло за вікнами, я бачила, як Сапріна махала рукою. А також бачила Клода, який наче спідтишка, подалі від усіх, зі складеними руками спостерігав за моїм від’їздом. Я швидко відвернула погляд від нього та подивилася в інше вікно. Мені не хотілося бачити його, хоча я й не розуміла точної причини. Я не була прямо сердита на нього, хоча той факт, що він не був до кінця чесним зі мною, мене ранив. Я була засмучена цим, адже думала, що він єдиний, хто справді допомагав мені. З одного боку, це було саме так, але з іншого – він усе одно хотів використати ситуацію на свою користь. Можливо, моя засмученість полягала в тому, що він такий… не як усі? Він теж перевертень, хоч і відрізняється від інших, як сам говорив мені. Це було дивно чути. Весь сьогоднішній день я боролася з багатьма емоціями, найсильніше – зі страхом. Я не поборола його до кінця, навіть зараз, сидячи поряд із Тайлером, все одно відчувала цей страх, лише намагаючись його ігнорувати.

– Ти взагалі не припускаєш, що колись повернешся? – Неочікувано для мене заговорив Тайлер. Його голос я чула лише в перший день мого прибуття сюди й, чесно кажучи, зовсім забула, яким він був.

– Ні, не думаю, що повернуся.

Тайлер просто кивнув, як знак, що почув мої слова, після чого продовжив мовчати. Так ми їхали деякий час, під час якого я занадто поринула у свої думки.

– Будь ласка, – перервав мене чоловік за кермом. – Перестань боятися, я не зроблю тобі лиха.

Я була спантеличена такими словами. Невже мою тривожність аж так видно зі сторони? Можливо, це через те, що я замислилася, і на моєму обличчі стало видно всі емоції? Я тільки більше запереживала про свій вигляд, і Тайлер це теж помітив.

– Чому ти так боїшся? Я ж везу тебе додому.

– Це так видно, що я боюся? – запитала я.

– Взагалі-то ні, візуально ніхто б не здогадався про це. Просто… я відчув.