Розділ 13

Мія

Для мене прокидатися в пустому домі, або ж тоді, коли Клод уже збирався кудись виходити, стало звичкою. Сьогодні я його не застала — і, можливо, трохи засмутилася через це. Та привівши себе до ладу й поснідавши, я помітила ті квіти, які ми хотіли посадити біля будинку. Звісно, кілька секунд у голові крутилися сумніви — чи зможу я взагалі зробити це. Але за останні дні мені стало легше, і тому, на свій страх та ризик, я для початку просто вийшла на ґанок із чашкою чаю.

Переконавшись, що навколишня тиша вже не тисне на мене таким тягарем, як раніше, я взяла квіти й рушила до того місця, про яке говорив Клод. Саме з цього боку частіше світило сонце — ідеально для цих рослин.

Перші кілька хвилин я сумнівалася у правильності своїх дій, навіть кілька разів поверталася до входу, вагаючись у власному рішенні. І тільки-но переконала себе, що можу спокійно зайнятися квітами, як у далині почула знайомий голос.

— Мія!

Я відразу обернулася, тримаючи в руках пакет із землею, і побачила, як з лісу виходить Сапріна. На моєму обличчі з’явилася легка усмішка, особливо коли вона підійшла ближче, запитуючи, як я. Але відповісти я не встигла — вслід за нею з тієї ж сторони вибігли четверо дітей, хлопчики, років шести. Вони підбігли до Сапріни, й на її обличчі з’явився подив. Видно було, що вона й сама не зрозуміла, що за нею хтось ішов.

— Я ж казала вам залишитися вдома, — спокійно мовила вона.

Кілька хлопчиків почали тягнути її за руки, просячи погратися. Але коли вони звернули увагу на мене, то притулилися до неї ближче, а я лише лагідно посміхнулася. Один із них, більш спокійний, ніж інші, узагалі сховався за нею. Їм було цікаво, хто я і чому тут, але водночас лячно дивитися на незнайомку.
Поки Сапріна намагалася їх заспокоїти й почала розповідати про мене, той самий хлопчик, що ховався за нею, раптом відступив назад. Це помітили всі, і Сапріна навіть запитала, чи все гаразд. Але він не відповів. Сів просто на прохолодну землю й стиснув руку, немов щось боліло.

Я насторожилася. Й не я одна. З його рукою було щось не те: він судомно тримав її, а на обличчі з’явилася дивна гримаса. Що саме він відчував, я не розуміла, але Сапріна, схоже, знала, що відбувається.

— Мет, — звернулася вона до нього спокійно, майже лагідно. — Усе добре. Пам’ятаєш, про що тобі розповідали батьки? — Хлопчик швидко закивав. — Ось, просто дихай глибоко. Спробуй відволіктися, гаразд?

Вона залишалася поруч, коли інші діти злякано відступили. Мет почав тихо шипіти від болю — і тоді я побачила те, у що не могла повірити. Його рука почала дивно вивертатися, а потім повільно покриватися густою шерстю, доки повністю не змінилася. На місці руки людини була лапа — справжня, вовча.

Я дивилася, не відриваючись. Пакет із землею випав із моїх рук, а крик зірвався з горла, дряпаючи його й залишаючи пекучий біль. Мною керував лише страх. Як таке взагалі можливо? Рука людини — перетворюється на лапу?! Я бачила це на власні очі! Це не сон!

Я стояла, ніби приросла до місця, не в змозі зробити жодного кроку. В голові гуло, серце билося так гучно, що віддавалося у скронях. Я ковтнула повітря, намагаючись опанувати себе, але все одно не могла відвести погляду. Сапріна, навпаки, залишалася спокійною. Вона шепотіла хлопчикові щось заспокійливе, і я почула слова про те, що це — те, про що йому колись говорили батьки.

Виходить… для них це звичайне явище? Усі в цьому поселенні вважають таке нормальним?! Тоді… Клод теж знав? Навіть якщо він живе осторонь, невже міг не знати?.. Виходить, я не просто так боялася.

Наче відчувши щось, я повернула голову. Ззаду вже був Клод. Він важко дихав і мав вигляд людини, що бігла; гадаю, був неподалік і, почувши мій крик, одразу кинувся до нас. Він уже бачив усе, що тут відбувалося; не скажу, що його вираз був здивованим — скоріше стривоженим. Не можна було сказати, що він уперше це бачить.

Я ще раз поглянула на Мета, і помітила: тепер така сама трансформація почалася й з іншою його рукою. Мій ступор миттєво зник. Не думаючи, я кинулася геть, у ліс. Ноги наче жили своїм життям, відділені від усього тіла. Я бігла, не дивлячись під ноги — хотілося тільки втекти. Скільки ще разів цього тижня я благала всесвіт: хай це буде просто довгий жахливий сон. Але жодних підстав вважати, що це — сон, не було.

Ноги пульсували, тіло нило. Кілька разів я зачіплялася за вітки чи камінці; гілки дряпали шкіру, коли я мчала повз них, та я відштовхувала їх руками, що було можливо. Відчувала, що хтось женеться за мною, — упевнилася остаточно, коли почула віддалений крик Клода. Він кликав мене, просив зупинитися, але я не могла. Клод знав. Знав і мовчав, не сказавши мені нічого. Мабуть, всі тут вважали мене наївною, не думали, що я дізнаюся правду. Та я й досі не вірила тому, що побачила; у голові не вкладалася та картина, хоч як я не намагалася її змусити стати реальнішою. Я бігла з нереальною надією, що це — чийсь жарт чи помилка зору. Хай так і буде, будь ласка!

— Міє! Прошу тебе, зачекай! — голос Клода долинав гучніше; схоже, він почав мене дотягувати. Я намагалася пришвидшитися, але куди? Я й так бігла від усіх сил. Ніби друге дихання, про яке кажуть, цього разу не приходило. — Зупинися!

Я не могла. Просто не могла.

Дихання ставало дедалі важче, м’язи горіли, доки я не помітила, що починаю сповільнюватися. Оскільки весь цей час бігла в одному напрямку, вирішила сховатися серед дерев — ліс ставав густішим, і там можна було перечекати. Я різко маневрувала, змінюючи напрямок, доки голос Клода не затих — чи то він дійсно відстав, чи просто я перестала його чути від пульсації в голові. Настав час зробити паузу: сил уже не було. Я зупинилася й глибоко видихнула, готова впасти. Проте зупинятися надовго я боялася. Врешті оперлася об дерево та пішла кроком — йти було легше, ніж бігти.

Спокуса впасти була величезною; боротьба з нею давалася важко. Я піддалася: стояла, опершись об дуб, і вже через хвилину почула тріск гілок під ногами когось, хто йшов у наш бік. Я знала, хто це. Через коротку перерву м’язи розслабилися так, що зробити ще один крок стало важко. Чи залишилося в нього сили наздогнати мене — я не знала; тому врешті вирішила застигнути на місці й притулитися до коріння дерева, затамувавши подих. Можливо, якщо я не видаватиму себе, він пройде повз. Можливо, просто повернеться й піде в інший бік. Я трималася на цій надії.