Розділ 12

Мія

Всю ніч я не знаходила собі місця, згадуючи наш поцілунок. Мені було ніяково, я не знала, як тепер дивитися в очі Клоду. Хотілося, щоб це була просто якась частинка мого сну, і прокинувшись, я зрозумію, що так карати себе подумки не потрібно. Хоча сама не розуміла, чому роблю це. Ніхто з нас, насправді, не був проти, та й мені сподобалося, але я не могла припинити думати про це й про майбутнє спілкування. Як тепер мені поводитися? Цей поцілунок нічого не змінить, і ми й надалі будемо спілкуватися, як і до нього? Забудемо про цей вечір і не згадуватимемо? Чи, можливо, буде все навпаки? Я не знала цього, й саме це дратувало. Не знала, як бути поряд із Клодом, і тим більше — гадки не мала, як буде поводитися він! Найкращим варіантом, як мені здавалося, було б просто ігнорувати вчорашній інцидент, адже я вже ось-ось покину це місце. Ми навряд чи будемо підтримувати спілкування. Але ж я знала, що моментами це буде важко, якщо й узагалі можливо. Особливо я не зможу не згадувати про це, коли дивитимуся на його губи. Саме так було сьогодні зранку. Я просто спустилася на перший поверх після сну, коли помітила Клода, який збирався кудись по своїх справах. Але після кількох фраз я почала ловити себе на тому, що дивлюся на його губи, сподіваючись, що він цього не помітив, хоча, схоже, це було не так. Він лише легенько поправив мою прядку волосся, коли я вже затамувала подих і завмерла, в очікуванні, надіючись дізнатися його наступні дії. Тоді ж я не втрималася й запитала про свій від’їзд. Відтоді, як я живу в нього, минув тиждень, і я більше не могла тут залишатися — як через роботу, так і через наші незрозумілі стосунки. Все було неоднозначним. Цього разу я дуже сподівалася, що все вийде. Я все ще не зовсім розуміла, чому тут усе так тяжко, але лізти в справи цього поселення не хотіла. Чим менше знаю — тим краще. Я й так уже дізналася забагато, як на мене.

Сьогодні мої плани на день не відрізнялися від тих, які були протягом останнього тижня. Враховуючи, що Клод ішов у своїх справах, я взагалі спочатку подумала, що проведу весь день на самоті, але він мене здивував, запропонувавши сходити на озеро. Те, що воно взагалі тут є, стало для мене справжньою несподіванкою, не кажучи вже про те, що ми підемо туди. Чесно кажучи, я думала, що якщо це таке озеро, як я уявляла у своїй голові, то там мали б бути люди, які приходили відпочити та гарно провести час. Але коли Клод сказав, що туди взагалі ніхто не ходить — я не повірила, і навіть зараз не вірю. Це не зміниться, доки не побачу сама. У голові просто не вкладалося: як так, щоб поряд було ціле озеро, а вони туди не ходили? Хіба що там є якась небезпека, але тоді Клод точно не повів би мене туди сьогодні.

Розмірковуючи над усім цим, я спокійно допивала свій чай. Після відходу Клода я пройшлася по будинку, трохи прибрала, а потім мені захотілося приготувати щось смачненьке. Тож чай я пила вже з щойно зробленою шарлоткою. Відрізавши собі шматочок, решту сховала, щоб не вивітрилося до приходу Клода. І саме тоді він з’явився на порозі будинку, говорячи з кимось по телефону. Я побачила його з вікна, ще тоді, як він тільки виходив із лісу. Коли він підійшов до будинку, я вже була на ґанку, тож він просто не міг мене не помітити.

– Я думала, тебе не буде ще довго, – промовила я, коли він підійшов ближче, прибираючи телефон до кишені.

– Закінчив раніше. Ти готова йти?

– Зараз? Вже? – моєму подиву не було меж. – Мені здавалося, що на озеро підемо ввечері.

– Чому саме ввечері? Зараз чудова погода, то чому б не піти? – Клод знизав плечима, а тоді, згадавши щось, протягнув мені пакет, який я навіть не помітила доти. – Сапріна передала, коли я виходив із поселення. – Я взяла пакет із його рук та відкрила, зазирнувши всередину. Там були чорні велосипедки. – Можеш зараз одягнути, бо на сонці буде спекотно.

На мені були джинси й велика, трохи мішкувата футболка Клода. Замінити ці джинси я була тільки рада, тож, кивнувши, забрала пакет і побігла перевдягатися. Велосипедки підійшли ідеально, наче я сама їх купувала. Коли я вийшла до Клода на вулицю, він сидів за столиком на ґанку та дивився у телефон.

– Я готова.

Чоловік відклав гаджет і поглянув на мене. Його погляд ковзнув від мого обличчя до кінчиків пальців на ногах, але особливу увагу він приділив відкритим, тепер уже, ногам. Я трохи засоромилася, а, можливо, навіть і почервоніла. Навіть якщо так, він не подав виду. Клод підвівся, і я подумала, що ми вже рушимо, але він зупинив мене, а його рука потяглася до кишені. Мить — і я бачу свій телефон у його руках. Він протягнув його до мене, а я на мить розгубилася, не знаючи, що робити.

– Це теж тобі від Сапріни. Вона знайшла в машині.

– Видно, він випав у мене тоді, як я виходила.

– Можливо, – підтвердив він.

Я взяла телефон і відразу ж спробувала його ввімкнути, але чуда не сталося.

– Зламався? – запитав він.

– Ні, схоже, батарея сіла. У тебе випадково не знайдеться зарядного пристрою під нього? – Клод глянув на роз’єм для зарядки, а тоді похитав головою.

– На жаль, у мене інше зарядне.

– Добре, – промовила я. – Тоді залишу його тут, а вже як повернуся додому, підзаряджу.

Мені знадобилося ще трохи часу, перш ніж ми вийшли. Клод повів мене до лісу, але в інший бік, ніж зазвичай ходив до поселення. Цього разу дорога вела вузькою, ледь помітною стежкою, якою ми йшли разом. Спочатку я навіть не думала про щось погане, намагалася не згадувати нічого тривожного. Але коли десь неподалік затріщали гілки, я мимоволі озирнулася, згадавши свій сон і все, що сталося зі мною раніше. Я щосили намагалася зберігати спокій і просто крокувати за Клодом. Та після кількох таких шурхотів уже не могла стриматися й раз по раз озиралася назад, перевіряючи, чи немає когось поряд. Клод помітив, що я почала відставати, і, мабуть, здогадався чому. Він дочекався мене, а коли ми порівнялися, міцно взяв мене за руку й без жодних слів повів далі. І хоч він нічого не сказав, цей простий, але впевнений жест подіяв краще за будь-які слова. Я відчула, як напруга відступає, і навіть не помітила, як врізалася йому в спину, коли ми дійшли до місця. Виглянувши з-за його плеча, я ніби побачила восьме диво світу. Переді мною розкинулося невеличке озеро. Я вийшла з-за спини Клода й підійшла ближче. Вода була майже прозорою: я бачила дно й навіть своє відображення. Я схилилася над гладдю, роздивляючись своє трохи втомлене, але ніби чуже обличчя, коли у відображенні з’явився Клод. Він підійшов і став поряд.