Розділ 11

Клод

Всю ніч я не міг зімкнути очей, у моїй голові кожну секунду спливала картина, за яку я був готовий віддати все, що маю. Я назавжди запам’ятав відчуття її присутності, те, яка вона мила та тендітна поруч, не кажучи вже про те, якою вона була на моїх колінах — її руки, доторки, губи. Я всю чортову ніч думав тільки про це, тоді як вона спокійно спала на другому поверсі. Саме тоді до мене прийшло усвідомлення: мені все важче і важче тримати себе в руках, зв’язок стає міцнішим, але так сильно відчуваю його лише я, і з такими темпами я вже не буду в змозі втриматися. Я потребую її присутності, потребую розмов і доторків, особливо коли хтось поруч. Саме так я відправив Мію в будинок, коли прийшов Клайд. Я й гадки не маю, про що і як вони говорили, коли я був у відключці, і це мене дратує. Але я не можу замкнути її в будинку й прив’язати до себе, так само як і не можу заборонити їй спілкуватися з кимось, якими б сильними не були мої егоїстичні бажання.

Я знав, що вона підслуховувала. Клайд теж знав — ми відчули це відразу, тож я слухав його уривками. Але коли мова зайшла про кордони, я одразу зосередився. На Лонгвудів мені було начхати, а от Берсони — це вже цікаво. Саме через це зараз я збираюся знову відвідати поселення. Проте мені не вдається просто піти з дому: щойно я відчинив двері, почулося скрипіння сходів. Мія спускалася вниз, дивлячись на мене. Вона явно відчувала ніяковість, хоч і намагалася приховати це та поводитися звично. Поки вона йшла, я розглядав її трохи повільну ходу та сонне, заспане обличчя. Вона щойно прокинулася. Уже тоді здорові думки почали мене залишати.

– Привіт, – її голос був тихим і рівним, але з легкою хрипотою, що лише підтверджувало мої здогади. – Ти збираєшся до поселення?

Здавалося, звичайне питання, але як же важко було зібратися та відповісти. Я мав сказати те, що потрібно, а не те, що рвалося назовні, те, що кричало моє серце: «Яка вона гарна». «Її голос… Я хочу, щоб вона завжди говорила зі мною». «Така тендітна». «Хочу доторкнутися до неї, обійняти, притулити до себе». Чорт, чому я маю йти саме зараз? Чому не можу піддатися й залишитися з нею? Мені вже начхати на все, що треба зробити, я просто хочу…

– Клод? – ще раз звернулася вона, не почувши відповіді.

– Так, – тяжко промовив я. – У поселення. Потрібно вирішити одну справу. – Лише тепер до мене дійшло: саме зараз по-справжньому починає проявлятися зв’язок суджених, про що ще Дерек попереджав мене.

– Можливо, ти б запитав там ще раз, чи не буде вільного автомобіля? – Несміливо запитала вона. – Мені справді потрібно потрапити на роботу.

У ту ж мить у мене потемнішало в очах. Що я накоїв? Через мою нестримність та напір я тільки зробив гірше. Останні дні вона рідко згадувала про повернення, але тепер усе змінилося. Тепер вона хоче піти. Усередині мене щось обірвалося. Навіть у такий момент я залишався заворожений нею. Я зробив крок до неї й, побачивши, що вона не відступає, остаточно втратив сили опору. Моя рука потягнулася до її волосся, до прядки, що вибилася з домашнього пучка. Я завів пасмо за вухо й чудово бачив той погляд, яким вона дивилася на мене. Тоді в мені спалахнув вогонь надії. Ще не все втрачено.

– Коли я повернуся… – я дивився прямо в її карі очі. – Підеш зі мною до озера?

– Озера?

– Тут, зовсім недалеко, є озеро. Там ніколи нікого немає, тож можеш не боятися зустріти когось. То як, сходиш зі мною? – Мія зацікавилася, й, посміхнувшись, кивнула у згоді. Я ж сам мимоволі посміхнувся й зробив крок назад. – Я дізнаюся про машину й, при можливості, відвезу тебе до міста. – Саме з цими словами я розвернувся до виходу, але, зробивши лише один крок, почув її трохи схвильований голос:

– Клод… – моє ім’я прозвучало так, ніби вона прагнула привернути мою увагу, і їй це вдалося. – Мені тут із тобою не погано, – вона, здавалося, відчувала провину за наступні слова й хотіла пом’якшити удар. Моє тіло напружилося. – Але я вже тиждень у цьому місці. Сьогодні рівно тиждень, відколи я опинилася в тебе. У будь-якому випадку мені потрібно поїхати звідси. Це важливо. – Вона справді була стурбована, і я це розумів, але щось усередині наче дряпалося кігтями…

Заспокоївши її занепокоєння, я вийшов із будинку та попрямував до лісу. Мене зсередини розривали два відчуття: я боявся того, що буде, коли вона поїде, але, бачивши надію в її очах, сам палав бажанням допомогти їй дістатися додому, як вона і хотіла. Мені було боляче навіть думати про її від’їзд, про те, що можу більше ніколи її не побачити, бо вона поїде й просто забуде про ці сім днів — на відміну від мене. Якби я міг просто поїхати з нею, я б так і зробив. Але не все так просто: у мене є обов’язок перед цією зграєю, і я повинен його виконати, навіть якщо мене тут недолюблюють. Якби Дерек не поліз до кордонів із Лонгвудами, я ще міг би щось вигадати, але тепер, коли вони відчули його запах, я зобов’язаний залишитися. Тим більше, якщо чутки про Берсонів виявляться правдою… Хоча ні, якщо це справді так, то я маю якнайшвидше відпустити Мію додому. Я навіть не хочу знати, що буде, якщо вони дістануться сюди. Їй не потрібно через це проходити. Я не дозволю, щоб моя доля жила в цьому пеклі.

Навіть тільки наблизившись до поселення, я вже відчував ненависть мешканців до моєї скромної персони. Варто було їм побачити мою статуру вдалині — одразу ж відвертали носи, кривили обличчя. Насправді мене це лише тішило. Споглядати цей цирк усі тринадцять років для мене було так само природно, як дихати. Вони так і не звикли до мене. Дехто тільки робив вигляд, що ненавидить мене, і я добре знав хто й чому. Переважно це були ті, кому я так чи інакше допомагав у скрутний момент. Але проти своїх вони ніколи не підуть, і я це розумів. Я ніколи й не чекав від них ні дружби, ні вдячності. Воно мені й непотрібне. Я одинак ще з підліткових років, я звик до самотності, й ніхто мені не потрібен… окрім судженої. Проходячи повз косі погляди, я не відчував абсолютно нічого. Так само й коли вони проводжали мене очима аж до будинку Брейдена. На тлі інших він вирізнявся своїми масштабами, й одразу було зрозуміло, де живе лідер. Саме сюди я й прямував, знаючи, що на мене чекають. Я ще не встиг дійти, як Сапріна визирнула на ґанок із усмішкою.