Розділ 10

Мія

Я так і не дочекалася пробудження Клода, хоча була біля нього цілий вечір і навіть ніч, бо коли мені хотілося спати, я не покинула вітальню, а влаштувалася в кріслі, яке стояло біля дивана, і всю ніч спала погано. Кожного разу я прокидалася, вставала з нагрітого місця й перевіряла температуру хворого. На щастя, вона спала швидко, трохи пізніше після відходу Клайда, але страх, що вона знову підніметься, залишився, тому я не могла просто продовжити спокійно спати, доки не переконувалася, що все так і залишилося, і Клод як спав раніше, так і продовжував відпочивати. Кожного разу, коли я торкалася рукою його чола, боялася випадково розбудити, але цього не сталося. Момент, як я заснула остаточно, у моїй пам’яті не залишився, тому я була трохи здивована, коли прокинулась і на вулиці вже було світло. Найбільше ж моє здивування спричинило те, що чоловіка на канапі не було — він просто зник. Тоді моє тіло кинуло в холод, я різко підскочила з крісла та кинулася шукати його, і, звісно, все не могло пройти так просто, бо я забула про коцик, який був на моїх ногах. Коли я встала, збираючись рушити далі, ноги заплуталися в ньому, і я просто впала на підлогу. Не скажу, що мені було боляче, я навіть не звернула на це уваги, просто звільнила ноги й пішла на пошуки «пропажі».

Знайти Клода було не важко: він був на кухні, стояв біля великого вікна, вдягаючи футболку. Я видихнула з полегшенням, побачивши, що з ним усе в порядку, але з очей не зникла пов’язка, котру він, схоже, сам собі зробив. Його тіло в зоні рани було обмотане медичними бинтами, а я цього не робила, тому швидко прийшла до висновку, що він, прокинувшись, вирішив обмотати рану сам. Але мені все ще було незрозуміло, як він так легко встав і ще й перев’язку зробив сам собі.

– Тобі краще? – Ні доброго ранку, ні привіт — відразу ж питання, яке мене хвилювало. Чоловік швидко закінчив з одягом і тоді повернувся до мене.

– Привіт, так, краще. Я так розумію, у нас були гості? – Його голос був ще сонним і хриплим, погляд трохи похмурим.

– Клайд приходив.

– Ти вже познайомилася з ним? – Він не очікував, що я знаю ім’я його друга, і був здивований, про що свідчили підняті догори брови.

– Не зовсім, – я підійшла ближче до стола та присіла на стілець. – Ми не знайомилися, просто він зателефонував тобі, і так я дізналася його ім’я. Думаю, він не знає, як мене звати.

– І ти впустила його в дім, – констатував він факт.

– Впустила, – підтвердила я. – У тебе була сильна лихоманка, я не знала, що робити, тому підняла слухавку. Він зробив тобі укол, а потім пішов, тільки залишив ще одну колбочку з ліками, сказав передати тобі. Зараз принесу. – Я встала і зібралася знайти рідину, але мене обірвали майже одразу, як тільки я зробила крок.

– Не потрібно, я вже знайшов і навіть використав їх.

Я подивилася на нього, схоже як дурненька, від чого він кивнув головою в бік раковини. Там, біля неї, лежав невеличкий шприц, такий самий, яким скористався вчора Клайд. Тоді я згадала, що залишила ліки на маленькому журнальному столику біля канапи, і зрозуміла, де Клод їх знайшов.

– Оу, добре. – Мені стало ніяково, я взагалі не розуміла, як себе тепер поводити, а здавалося, чому це? – Тобто мені не потрібно нічого тобі передавати…

У кімнаті повисла тиша, атмосфера напружилася, і це дуже мені не подобалося.

– Ходімо, вийдемо на ґанок, я зробив тобі чай. – Клод пройшов до кухонних меблів за моєю спиною. Там справді були дві чашки з чаєм, які я не помітила раніше. – Ти ж не проти?

У його питанні була сумнів і надія; він спитав доволі м’яко й наче сам був більш розслаблений, ніж кілька хвилин тому. Доки Клод взяв дві чашки, я відкрила двері й притримала їх для нього. Ми влаштувалися на тому ж самому місці, де я вперше вийшла з будинку, і тільки коли сіли, по мені вдруге за цей ранок пройшов холод. Я відразу зрозуміла, що просто починаю трохи нервувати, адже страх даної місцевості мене ще не покинув повністю. Я розуміла, що зараз нічого мені не загрожує, тому махнула головою, відкидаючи такі думки, і звернула увагу на Клода.

– Все добре? – Запитав він мене.

– Так, уже краще. – Я постаралася усміхнутися, хоча, наскільки мені здається, це не дуже вдалося.

– Як твоя рана? Ти казала, що майже її не відчуваєш.

– Набагато краще, порівняно з початком. Тільки ще трохи неприємно, якщо сильно зачепити, а так усе добре. – Клод кивнув і зробив ковток свого чаю.

– Клод, – звернулася я. – Звідки в тебе це поранення? Це ж явно не гілка тебе вдарила. – Я чекала відповіді, хотілося, щоб вона була максимально чесною, але розуміла, що, скоріше за все, так не буде.

– Міє, тобі не потрібно турбуватися, вона набагато менша, ніж ти можеш собі уявити, тим більше, що ліки Клайда дуже ефективні. Через кілька днів і натяку на неї не залишиться.

– Але ж це не проста рана, так? Хтось цілеспрямовано зробив це. – Я відчувала цікавість, хоча намагалася її не показувати. Він мовчав, не даючи відповіді. Не дочекавшись, я запитала далі: – Коли ти наступного разу будеш у поселенні? Через декілька днів мені потрібно бути в місті.

– Не можу точно сказати, але постараюсь якнайшвидше. Я пам’ятаю твою ситуацію, постараюся.

Ми продовжили сидіти в тиші, з теплим чаєм і спокійною атмосферою, яка стала трохи кращою, ніж раніше. Напруга в повітрі ще відчувалася, але вже не так явно.

– До речі, – згадала я. – Клайд просив передати тобі ще дещо. – Клод подивився на мене з цікавістю, він і поняття не мав, що за послання залишив йому друг. – Просив передати від нього полум’яний поцілунок для твого мозку. Сказав, що ти зрозумієш.

Його реакція не була надто бурхливою, але й ніяк не відреагувати він не міг: легко посміхнувшись одним кутиком губ, він закивав головою, певно впізнаючи манеру Клайда.

– Я б дещо відповів йому. Гадаю, зроблю це наступного разу, як тільки побачу його.