Розділ 9

Мія

Я не відразу згадала, що Клод говорив мені вчора про свою відсутність після свого пробудження, довелося оглянути весь будинок у його пошуках, перед тим як уривок нашої розмови з’явився в моїй голові. Він говорив, що ранком сходить по своїх справах у поселення, а також сказав, що повинен повернутися до мого пробудження. Ось тут і вийшло невелике невідповідність: я вже прокинулася, а його немає, хоча, так мені здавалося, зараз ранній ранок, про що свідчили промені сонця. Вони мали досить низький кут і довгі лінії, котрі починали доходити до вікон. Освітлення було м’яке, з помаранчевим відтінком, атмосферу такого ранку я ні з чим не переплутаю: зазвичай десь у такий час я прокидалася на роботу, тому любила повністю відкрити підвіконня та посидіти на ньому з чашкою чаю, спостерігаючи за світлом сонця. Я могла зробити це й зараз, але думки були зайняті Клодом.

Вчорашній його вчинок не залишився непоміченим для мене. Можливо, він хотів, щоб я швидше покинула його будинок? Це питання турбувало мене всю ніч, адже я могла спричинити йому купу незручностей. Але коли я починала згадувати, як він тримав мене вчора… Він був готовий зробити все, щоб я не боялася. Навіть тоді, коли я спитала, чи не тяжко йому мене тримати, він не повернувся в будинок, а сів на крісло, і навіть так все ще тримав мене біля себе, не відпускав ні на секунду, дозволяючи мені розслабитися та лягти на нього, у його обійми. Насправді, не скажу, що мені це не сподобалося: з ним було приємно, і я відчула себе в безпеці, але я зовсім його не знала, і скоро піду, тому не думала, що буде доречним надавати значення таким моментам.

Сонце продовжувало вставати й манити мене. Не знаю, що сталося в моїй голові, але я відчинила двері, присівши на підлозі та спершись на косяк, таким чином мені було чудово видно тіні, котрі потроху підіймалися й починали освітлювати землю. Я відчувала запах ранкової роси, трави й природи, це справді було щось незабутнє. Саме цей запах та атмосфера довкола почали тягнути мої повії вниз; хотілося знову закрити очі й посидіти так деякий час. Зараз мене не турбувало, що може бути там, на вулиці: я взагалі не думала про це, мені просто хотілося ще трошки подрімати. І, здавалось, я таки поринула в це бажання, але коли відчула, що поряд хтось є, швидко відкрила очі й тоді побачила перед собою Клода.

– Ти повернувся. – Слова машинально вирвалися з уст, від чого я прикусила щоку.

Клод стояв прямо переді мною, трохи захеканий, це кинулося мені в очі відразу ж, але ще я помітила, що помаранчевого відтінку від сонця вже не було, що означало, що я була тут набагато довше, ніж мені здавалося на початку.

– Чому ти тут? – Голос Клода здавався трохи стурбованим. Він підійшов на кілька кроків й сів на ґанку, лицем до мене.

– Не знаю, просто захотілося так посидіти. Думала, що ти скоро повинен прийти, оскільки сам сказав мені, що прийдеш до мого пробудження.

– Так, вибач, я трохи затримався… Тож тобі зараз не страшно?

– Страшно? – Я замислилася з приводу своїх відчуттів. – Можливо, через те, що я фактично все ще в будинку, у мене не виникає такого відчуття.

Клод легко припідняв куточки губ й повернув голову вбік, вдивляючись у даль, здавалося, він зосередився на чомусь своєму, в той час як я зосередилася на ньому. Його погляд я не бачила, а обличчя – так. Світло падало на нього, дозволяючи мені помітити тіні на шиї та вилицях; його тіло й справді було привабливим. Мабуть, раніше я не звертала на це такої уваги, як зараз, хоча помічала, що він досить гарний чоловік. А тепер, коли на ньому футболка, котра, певно, трохи менша за розміром, ніж йому потрібно, мій погляд потроху спускався вниз: спочатку на його широкі плечі, й тоді я згадала, як вчора трималася за них – вони й справді були міцними. Потім погляд пішов нижче, до грудей, і тоді Клод хмикнув, повернувши голову назад до мене.

– Міє, – ледве помітна усмішка зникла. – Тобі в цьому місці так не комфортно? – Я не зрозуміла його питання, доки він не продовжив. – Зараз, сидячи зі мною, ти все ще думаєш про те, щоб якнайшвидше поїхати додому?

Я не дала швидкої відповіді. Насправді часом я думала про це, але якщо говорити саме про зараз, то мені знадобилося кілька хвилин, щоб зрозуміти, що сьогодні я навіть не згадувала про це: кожного ранку я прокидалася й рахувала дні, але не сьогодні. Клод, не отримавши від мене відповіді, через роздуми встав і пішов до будинку.

– Ні, – тихо промовила я, коли він пройшов мимо мене. – Зараз я не думала про це.

Залишатися тепер самій мені не дуже хотілося, тому я відправилася за ним, але коли повернулася в його сторону, його уважний погляд вже був спрямований на мене, чого я не очікувала. Він вдивлявся в мене, наче мої слова стривожили його, а я нахмурила трохи брови. Побачивши пляму на його футболці, котрої всього хвилину назад не було, запитала:

– Звідки це?

Мій голос був наче глухий, і навіть так він зрозумів сказані слова, подивившись вниз на білу тканину; пляма мала жовтувато-рожевий відтінок і знаходилася трохи нижче серця, в зоні ребер. Клод тихо виругався, певно сподіваючись, що я цього не помічу, і пішов до кухні за аптечкою. Його реакція не дала мені більшої інформації, крім того, що в нього була рана; коли я зайшла на кухню, він вже шукав щось в аптечці.

– Звідкіль це взялося?

Клод на початку виглядав трохи стривоженим і зовсім нічого не відповів мені, але я стала допитуватися далі.

– Клод, щось сталося?

– Міє, піднімись, будь ласка, на другий поверх. Я погукаю тебе трохи пізніше.

– Мені піти?

Ці слова були неприємними, але я не могла йому відмовити, особливо після того, як він кивнув у згоду. Я вже була біля сходів, коли різко розвернулася й повернулася до нього. Клод кинув на мене погляд з мовчазним питанням, по типу: «Що ти тут робиш?», але я не звернула на це уваги й забрала з його рук вату та антисептичний розчин для детального очищення рани.