Розділ 7

Мія

Сьогодні вже четвертий день, як я перебуваю в цьому будинку серед глухого лісу, ранок четвертого дня, з моменту, як мене вкинули в машину й привезли в місце, де навіть зателефонувати неможливо. Після першої нормальної зустрічі з Клодом та нашої відвертої розмови, під час якої я розповіла, як опинилася біля будинку без свідомості, мені стало легше сприймати дану ситуацію. Звісно, так було не з першої секунди, далеко не так. Лише під кінець другого дня, проведеного з Клодом за настільними іграми, я відчула, що, можливо, йому справді можна довіряти. Тоді я по-справжньому видихнула з полегшенням. А от вчора з обіду до вечора він кудись пішов, як сказав, до поселення. І весь той час я читала одну з книг, яку він дав мені.

Коли Клод повернувся додому, я буквально прибігла до нього з другого поверху, випитуючи, як там справи, оскільки головною метою його візиту було дізнатися, чи зможу я протягом цих днів потрапити додому. На жаль, для мене відповідь була негативна, і, за його словами, потрібно чекати, доки не надійде добра для мене новина. Звісно, я засмутилася — по мені це було добре помітно, й щоб підняти мені настрій, Клод вирішив приготувати яблучний пиріг, залучивши мене до цього. Пиріг ми приготували, але разом із цим настільки забруднили кухню, що довелося відмивати її ще кілька годин. Особливо важко було з мукою: вона була повсюди — на меблях, на підлозі й на нас. Після цього мені довелося заново помити голову та речі, в котрих я тоді була. Але задум Клода спрацював, і в мене справді покращився настрій.

Тільки все поверталося, як тільки я лягала спати. Жахливі думки об’єднувалися з моєю уявою, постійно нагадуючи, що я не вдома. Ці моменти давалися мені особливо важко емоційно. Найгірше були моменти, коли моя рана починала поболювати — тоді я знову й знову згадувала події. Погоджуся, біль став менший, в мене вже немає сильного головного болю від неї, і я вільніше можу повертати голову, майже не відчуваючи болю. Клод казав, що рана не така серйозна, як здається, й тому може швидше загоїтися. Навіть якщо це свого роду подряпина, вона загоїлася б поступово: почервоніння та набряклість вже зникли, а стягування шкіри, що почалося далі, іноді мені різко дошкуляло, і свербіж був, як вишенька на торті. Я ледве не здерла струп, який встиг утворитися за цей час!

І от сьогодні я прокинулася після тяжкої ночі. Не зімкнути очей, вигадуючи різні способи, як покинути це місце. Однак, вже не вперше, спустившись на кухню і, як завжди, побачивши там Клода, мій настрій піднявся. Вчора ми грали в карти на моє бажання, бо я добре знала цю гру, і я була шалено приголомшена та рада бачити, як Клод виконує картковий обов’язок. Він готує млинці, одягнутий у жіночий фартух, який я знайшла у великій коробці. Сам чоловік сказав, що це речі, які йому дали мешканці поселення, коли він будував собі будинок. За час, який він жив у цьому місці, він навіть ні разу не відкрив цю коробку! Тому цим зайнялася я, й так знайшла цю красу, а тепер він готує в цьому чарівному фартусі.

– Доброго ранку! – зі сміхом вітаюся я.

– Доброго.

Клод привітався, але не повернувся до мене. Можливо, просто не хотів відкривати повний огляд свого образу. Тому я підійшла ближче й трохи нахилилася, посміхаючись.

– Як тобі фартух? Ну погодься, з ним краще.

В цей момент я посміхалася максимально щиро. Але коли він повернувся до мене, я не витримала та прикусила нижню губу. Він справді виглядав кумедно, тим більш, що фартух був на нього трошки замалий, але ще смішніше був вираз його обличчя: бачити зосередженого й серйозного Клода в рожевій одежині — це щось, особливо коли він підняв одну брову і запитав: «Серйозно?» Навіть так мені було його шкода, його очі мовби просили пробачення.

– Добре, – з посмішкою погодилася я. – На сьогодні Попелюшка може зняти своє прекрасне вбрання.

Коли він знову повернув увагу до млинців, я помітила, що він посміхнувся. Спочатку я подумала, що мені здалося, але, нахилившись знову, побачила, що тепер він уже не може стримати усмішку.

– Чи тобі все-таки сподобалося? – хитро запитала я.

– О, ні, – видихнув він. – Я буду радий зняти ось це, тим більш, що воно мені взагалі не по розміру.

Знявши останній млинець з пательні, він справді першим ділом зняв фартух, кинувши його на стілець.

– А тепер сідай за стіл, доки ще гаряче.

Повторювати ще раз було не потрібно, я швидко зайняла місце, до якого звикла за останні дні, та почала сніданок. Майже одразу до мене приєднався Клод, хоча не можу сказати, що довго його чекала. Під час їжі мій погляд ходив по кухні, бо я звикла на щось дивитися під час трапези, і зараз мала гарну нагоду позбутися цієї звички. Тільки сьогодні, знову оглядаючи кімнату, я помітила пакет, захований за шторою. Якщо говорити чесно, він був погано схований: невелика його частина стирчала з-під тканини.

– Все-таки побачила, – промовив Клод. Видно, що я надовго затримала погляд, і він легко зрозумів, куди дивлюся.

– Так, – згодилася я, не заперечуючи того, що й так уже було ясно, як день. – А що то?

Клод спочатку закінчив зі своїм сніданком, а потім відповів мені:

– Думаю, тобі сподобається те, чим сьогодні ми будемо займатися.

Я підняла брови у запитальному виразі.

– Там квіти, які можна висадити біля будинку.

– Квіти? – голосно промовила я від подиву. Ніколи б не подумала, що такий більш-менш серйозний чоловік захоче посадити у себе на ділянці квіти.

– Ну, взагалі-то з самого початку я купив лише малину. Минулого літа намагався її посадити, але, на жаль, вона не прижилася —, скоріш за все, світла було замало. Тож цього року теж хочу спробувати, а коли вже йшов назад, побачив декілька квіток і подумав, що тобі буде чим зайнятися.

Виходить, що він купив квіти спеціально, щоб мені не було сумно.

– Так що зараз ми збираємося й виходимо на вулицю. Я вже приготував одяг, який не буде шкода забруднити.