Розділ 6

Мія

На мій подив, я поспала ще кілька годин, перед тим як встати з ліжка. Звісно, як доволі допитлива особа, спочатку вирішила оглянути кімнату, в якій весь цей час знаходилася. Оскільки сонце вже було далеко в небі, я відкрила штори, впускаючи сонячні промені всередину, але занадто поспішила, й тому відчула, як різко мотнула головою, зачіпаючи рану на шиї. Цього разу вона не віддавала настільки неприємним болем по всьому тілу, тож я дійшла висновку, що знеболювальне все ще діє. Прошепотівши собі під носа не зовсім гарні слова та дочекавшись, поки біль спаде, оглянула кімнату швидким поглядом. Все було так само, як здалося при першому пробудженні, й виглядало загалом дуже добре, але, на мій жаль, я не знала, що це за стиль, де всі деталі виглядали досить сучасно й чудово підходили до цього дерев’яного будинку. А через великі вікна світло настільки освітлювало кімнату, що кожна її деталь наче набувала нового життя.

На цьому поверсі були ще одні двері, до яких я підійшла після повного огляду спальні, і, як виявилося, це була ванна кімната, облаштована в такому ж стилі, як і попередня. Схоже, що все тут було витримано в одному стилі, але я ще не була внизу й не знала, як усе там влаштовано. Коли ж я покинула ванну кімнату, почула звук посуду, який, здавалося, лунав із першого поверху, тож вирушила до сходів. Мені знадобилося ще кілька хвилин, щоб зібратися з духом, перед тим як зробити перший крок вниз. Увесь той час я просто стояла й дивилася на сходи, особливо на те, як вони віддалялися один від одного, заворожуючи очі, спускаючись усе нижче. Перший мій крок супроводжувався холодом у ногах, і це було не дивно: я не мала шкарпеток чи іншого взуття. Мої ноги були повністю відкриті, тому саме перший крок привів мене до тями, примушуючи повернутися до реальності й обережно спуститися на перший поверх. Як тільки це сталося, я поглянула вліво й побачила великі вікна від стелі до підлоги, а вже потім зрозуміла: ця кімната – вітальня. До речі, вона не мала дверей. Входу до неї не було, так само як і стін, а як тільки закінчилися сходи, закінчилася й стіна.

– Доброго ранку. – Почувся голос ззаду мене, від якого я мало не підстрибнула. Я швидко розвернулася й побачила перед собою того чоловіка, з яким мала розмову сьогодні вранці. Не можу сказати, що повністю пам’ятаю її, але його ім’я я знала.

– Доброго, – невпевнено промовила я, продовжуючи стояти на місці.

– Сподіваюся, ти зголодніла, бо я вже приготував сніданок. – Клод, так звали чоловіка, якщо я все правильно пам’ятаю, ніби нічого не було, відвернувся й увійшов у кімнату, розташовану навпроти вітальні, наче кожного дня у нього нова гостя, яку він знаходить у себе під будинком.

Я попрямувала за ним і увійшла в кухню. Вхід до неї виглядав так само, як і до вітальні. Він, наче знаючи, що робити, підійшов до столу й відсунув стілець, запрошуючи мене сісти, що я й зробила. Проте мені було вкрай незвично мовчки спостерігати, як незнайомий чоловік накладає мені їжу й виконує інші дрібні дії, поки я сиджу на місці. Я навіть не підозрювала, наскільки була голодною, доки переді мною не з’явилася тарілка з яєчнею. У той же момент у мені прокинулося відчуття, яке щосили кричало про потребу їжі. Коли Клод поклав мені виделку, я подивилася кілька секунд, а потім накинулася на їжу, наче тиждень нічого не їла. Він, у цей час, легко посміхнувся, стоячи в стороні та п’ючи свою каву, запах якої досі відчувався по кімнаті, а його я не переплутаю ні з чим, бо взагалі не люблю каву.

– Не спіши, – сказав він із легкою усмішкою.

Не можу сказати, що мене не бісила така його усмішка, проте я не звертала на неї надто багато уваги.

– Як твоя рана? Болить?

Я зупинилася посеред трапези, потягнулася рукою до задньої частини шиї. Кінчиками пальців намацала пластир, але що було під ним, не знала. Мої думки зосередилися на іншому: майже нічого не відчуваючи, підняла на нього погляд і відразу заговорила:

– Я майже не відчуваю. – Він ніяк не відреагував на мої слова. – Навіть голова не болить, але я не зовсім розумію чому, адже коли підіймалася з ліжка, відчувала тяжкість і легкий біль.

– Так, схоже, знеболювальне вже почало діяти.

– Знову? – запитала я, адже взагалі не пам’ятала, щоб ще раз його пила.

– Так, – продовжив Клод. – Хвилин двадцять тому я ще раз дав тобі знеболювальне, змішавши його з твоєю водою. Певно, ти навіть не помітила, як я допоміг тобі його випити.

– Певно…

Я трохи похмуріла, вже не так активно вживаючи яєчню, як раніше. Замість цього зосередилася на відновленні пам’яті й згадуванні, як він дав мені знеболювальне, але ці спроби були марними. Далі я звернула увагу на одяг, що був на мені, і саме тоді трохи перелякалася, піднімаючи погляд на Клода з повними очима мовчазного питання, яке застрягло в горлі через шок. На щастя, він зрозумів мій вираз обличчя й швидко пояснив:

– Я перевдягнув тебе у свою футболку. Просто не міг залишити тебе в тому ж одязі, у якому ти знепритомніла на вулиці. Твій одяг я вже поправив, він знаходиться у вітальні, на кріслі. Можеш перевдягнутися, як тільки впевнишся, що він висох.

Його голос був рівним та спокійним, наче для нього це була звична справа, а мені все одно було ніяково. Я кивнула йому й, доївши сніданок, пішла у вітальню, щоб перевірити свої речі. Клод у той час почав прибирати на кухні, але в мене не зникало відчуття, що він стежить за мною, за тим, що я роблю, та як. Проте, коли я поверталася назад або намагалася подивитися боковим зором, його погляду в мою сторону вже не було. Швидко забравши свої речі, побігла на верх, щоб переодягнутися, а потім склала футболку Клода та поклала її на ліжко.

– В тебе все добре? – Почувся голос чоловіка з першого поверху.

– Так! – крикнула я, йдучи до нього. – Я просто залишила там твої речі. – Він вийшов із кухні й зупинився навпроти сходів, спостерігаючи, як я спускаюся.

– Тобі не потрібно було так швидко знімати її, тим більш, що в тебе тут більше немає речей. Могла б залишити ту футболку собі.