Розділ 3

Мія

Деякий час, проведений з ведмедем на його спині, здавався мені доволі дивним. На початку нашої «прогулянки» мені було страшно, і я тільки те й робила, що уявляла та думала не про самі хороші речі, які можуть статися зі мною поряд із цим хижаком, і в мене було кілька етапів, через які я пройшла. Спочатку, незважаючи на те, що я продовжувала бути поруч із цим звіром, всередині мене розривало на дрібні частини, я була зла, сердита, налякана, й мене не покидали думки про те, щоб просто зараз зістрибнути з нього, як я хотіла раніше зробити в автомобілі, та спробувати втекти. Я робила спроби заспокоїтися, але ці думки тільки сильніше виникали в моїй голові, і моментами я починала розслабляти свої руки, щоб тоді було легше втекти, але так і не зробила цього. Кожен раз, як мої руки починали розслаблятися, я чула, як ведмідь гарчав на мене. Саме тоді почалася друга фаза, коли я трохи почала змирюватися зі своєю можливою участю та продовжувала лежати на ньому, доки з моїх очей безперервно лилися сльози, аж поки вони не припинилися через втому. Я всією душею сподівалася, що це все тільки сон, що я зовсім скоро прокинуся, і все буде добре. Я буду у своєму ліжку, після чого виявиться, що проспала, через що потім побіжу збиратися на роботу, тому щипала себе за шкіру, щоб прокинутися, але нічого не відбувалося. Тільки після цього я почала заспокоюватися, але це ніяк не вплинуло на мою обачність із ним, тому що кожного разу, як він робив крок в іншу сторону чи сповільнювався, я починала бути більш уважною. В ті моменти, коли я могла бути спокійною, я відчувала його шерсть під своїм тілом. Деколи могла навіть зовсім трохи провести рукою по ній. Ці відчуття були реальні, й тому я тільки більше впевнювалася в тому, що це не сон.

Але ж скільки часу ми вже так ідемо?

Мушу відзначити, що за весь цей час він ні разу не зупинився для відпочинку чи за будь-якої іншої причини. А от скільки саме часу це продовжується, я й гадки не маю. За моїми відчуттями вже минув обід, але я не була впевнена, та й годинника з собою не мала, так само як і телефона. До речі, щодо телефона: зараз в мене його не було, але я й не уявляю, де він може бути. Можливо, випав у парку чи в автомобілі. А може, вже в самому поселенні, але зараз це не є таким важливим питанням, оскільки для мене моє життя – важливіше всього, і саме це турбувало мене найбільше.

Незважаючи на те, що я лежала на спині цього звіра, я дуже втомилася, хоча здавалося, чого б це? Це ж він весь цей час ніс на собі дівчину, а не я. Але навіть так по всьому тілу проходив глухий біль, кістки ломило й хотілося вже змінити позу. Хоча ні, найбільше хотілося злізти з ведмедя й лягти на землю або повештатися десь, тільки щоб цей нестерпний дискомфорт у кістках та суглобах минув моє тіло якнайшвидше. Ще були моменти, коли мене тягнуло в сон. Я відчувала, як мої повіки починають важчати, й відкриваючи їх знову, я вже не могла довго протриматися, щоб не зімкнути очей. Єдине, що рятувало мене в цьому – рухи ведмедя. Вони завжди були мені як нагадування про те, де я та з ким, і це нагадування добре діяло, оскільки я відчувала буквально кожен сантиметр його дій на собі. Саме це допомогло мені не закрити очі й не заснути прямо на його спині.

Ще одним порятунком була навколишня середа. Я просто в якийсь момент звернула увагу на все, що оточувало мене, і це стало моїм порятунком. Ліс був густий та високий. В ньому, по більшій частині, знаходилися молоді дерева, але й більш старі траплялися. Колір листя на деревах був не просто зеленим, а насиченим і в деяких випадках навіть яскраво-зеленим. Я довго розглядала це, доки не помітила, що листва вже не минає повз мене, як це було мить тому. Я підняла голову, щоб подивитися, де ми зараз, і на мій подив побачила не ліс, хоча він і далі був навколо нас. У моє поле зору відразу ж кинувся будинок. Він був чимось схожим на будинки з поселення, в котрому я сьогодні опинилася, але все ж таки відрізнявся. Помешкання не було таким великим, як ті, які я бачила сьогодні, й колоди, з яких воно було зроблено, були оброблені, наче дерев’яні дошки. Двосхилий дах теж дерев’яний, але покритий темним матеріалом, можливо металевим, щоб захистити від дощу. Вікон було небагато, але розмір мали досить добрий. Рами вікон темні, під колір даху. При вході був невеликий ґанок із перилами та навісом. На вигляд дім був приємним, і віяло від нього теплом.

Доки я розглядала нову будівлю, котра повстала переді мною, ведмідь вже зупинився та почав лягати. В той самий час він знову фиркнув, як знак, що ми зупиняємося тут. Як тільки я злізла з нього, то одразу відчула полегшення всім тілом й без сил повалилася на прохолодну землю, лягаючи в позу «зірки». Я ще ніколи в житті не була настільки рада просто полежати – саме цього я чекала стільки часу. Але все ще палке сонце змусило мене піднятися з єдиної прохолоди для мене зараз й поглядом почати шукати тінь, до якої я б з радістю перейшла. І звісно, побачивши її біля будинку, відразу направилася в ту сторону. Але, оскільки вона була з іншої сторони входу, мені довелося обійти цей будиночок. Саме таким чином я змогла оглянути його трохи краще й впевнитися, що він був гарним не тільки з першого погляду. Тільки сівши й опершись спиною об стіну будинку, я зрозуміла, що ведмедя біля мене нема – він просто зник. Можливо, пішов у ліс, а можливо назад до того поселення. Думаю, зараз мені тільки краще, якщо його тут не буде. Тим більше, що мене почало цікавити інше питання: чий це дім?

З того часу, як ми прийшли сюди, ніхто не виглянув із самого будинку, й, наскільки я пам’ятаю, нікого не було на вулиці. Тож висновок напрошується сам по собі: зараз тут нікого не було. Хоча навіть так я мала сумніви, і через це змусила себе піднятися й підійти до головних дверей. Дзвінка на них не було, тож я постукала кілька разів, покликала, кличучи: «Є хтось удома?» — але це ні до чого не привело, й відкрити двері я не змогла — вони були замкнені. Я ще намагалася перевірити, чи можливо дістатися якогось вікна, але вони теж були закриті або занадто високі. Тоді я обійшла будинок з іншого боку, намагаючись заглянути всередину, прислухаючись до будь-яких звуків, котрі могли б видати чи є там хтось, але нічого не почула. Лише після цього, засмучена і втомлена, повернулася в тінь, де й залишилася сидіти з розтягнутими кінцівками та заплющеними очима. Голова просто розривалася від болю та думок, котрі так і не залишали мене. Крім того, мені дико хотілося пити. Тільки зараз я зрозуміла, наскільки сильно в мене було сухо в роті й як сильно мене сушило весь цей час. Але води поряд не було, тож мені не залишалося нічого, крім як просто сидіти й чекати, поки щось станеться. Можливо, мене знайде безпосередньо власник цього будинку, або хтось, хто в ньому зараз мешкає, чи з’являться люди з того поселення, якщо вони пішли вслід за нами. У крайньому разі я вже можу подумати, що мене тут знайдуть дикі звірі, котрі можуть навіть захотіти мною поласувати.