Пролог

Що я накоїв?

Я біг серед густого лісу щосили. Час від часу зачіпався за вітки дерев, що стирчали з усіх боків, або за ті, які вже давно лежали на землі, але це не мало значення. Усі мої думки були лише про одне:
Що я накоїв…

Моя друга сутність. Я зробив це в іншій подобі, що тільки погіршувало ситуацію. І зараз я тікав від усього, використовуючи всі переваги свого тіла. Злість переповнювала мене, майже затьмарювала зір. Вона виникла передусім на самого себе — на мою нетерплячість, дурість і необачність. Саме тому я тікав якнайдалі, аби не завдати їй ще більшої шкоди.

Я нашкодив їй.  Звір нашкодив їй.

Я досі відчуваю запах її шкіри, який хоч трохи, але залишився на моєму носі. Відчуваю, яка вона була ніжна й гладенька. Й досі пам’ятаю те, як мої ікла подряпали її, залишивши слід мого запаху на тому місці. Але найгірше — у мені клекотів дикий жаль за скоєне. Мені було страшно, боляче, я й гадки не мав, що саме відчуваю зараз. Це почуття з’їдало мене зсередини.

Злість почала повністю брати гору. Пришвидшившись, я кинувся наздоганяти одного з тих, через кого поранив її. Я звернув ліворуч, щоб скоротити шлях і з’явитися в найнесподіваніший момент. І це вдалося, особливо тоді, коли цей сірий чорт зупинився, це була велика помилка для нього, в даній ситуіції. Саме тоді я стрибнув і повалив його на землю, придавивши всім своїм тілом. Він намагався вкусити мене своєю вовчою пащею, але всі його спроби були марними. А от мої — ні. Я підняв лапу й натиснув нею просто на горлянку, перекриваючи дихальні шляхи. І тільки коли його рухи ставали дедалі слабшими, я заричав на повну силу, показуючи своє невдоволення й міць, з якою він і близько не міг зрівнятися.

Навіть якщо його зграя змогла втекти, одного я спіймав. І навряд чи він буде радий побачитися з ними знову, адже вони просто кинули його напризволяще. Згодом я помітив, що він майже не рухався, його дихання слабшало, та я не зупинявся. В очах і далі стояв образ її обличчя, по якому текли сльози. Цей образ не дозволяв мені відпустити його. Я хотів закінчити все просто тут і зараз. Але не зміг — мені завадили.

Вожак цього нікчеми з’явився в останню мить. Вийшов з-за дерева й неквапно попрямував до нас. Він був розлючений усім, що відбувалося сьогодні, та агресії проти мене не виявляв. Вожак злився на вовка в моїх лапах, знаючи, що сталося і чому. Йому самому хотілося покарати його, але я був проти.

Коли я гаркнув на нього, він оголив зуби, але небезпеки для мене не становив. Їхній лідер хотів, щоб я віддав йому його підлеглого. І коли я знову відмовив, він став навпроти мене. Я відчув його почуття. Він співчував мені, що ще більше дратувало. Та потім я почув його слова:

"Йди до неї. Вона зараз там, сама."

Я заричав, але він продовжив:

"Якби я був на твоєму місці, теж убив би його. Але спершу подбав би про неї."

"Ти не на моєму місці, вовче,"  — відповів я з неприязню.

Такі розмови, можливі лише з вожаками, мені були не до вподоби. Та все ж його слова трохи повернули мене до реальності. І, відпустивши свою жертву, попередньо добряче вдаривши його лапою по писку, я пішов геть — туди, де була вона.