Розділ 26

Анна прокинулася від теплого подиху на шиї. Максим тримав її в обіймах так міцно, ніби боявся відпустити навіть у сні. За вікном продовжував падати сніг, і світ здавався тихим, безпечним.

Вона обережно повернула голову, дивлячись на його обличчя. Строгі риси тепер були розслаблені, а в куточках губ з’явилася майже невидима усмішка. У цю мить він не був владним босом чи небезпечним чоловіком. Він був просто її Максимом.

Серце Анни стиснулося. Вона згадала його слова: «Ти моя». Раніше вони лякали її, змушували думати про клітку. Але тепер… тепер вона розуміла: за цими словами стояла не тільки одержимість, а й страх втратити.

Вона згадала, як він повернувся вчора — очі темні, руки тремтячі, неначе він боровся із самим собою. І як дивився на неї під час кохання — так, наче вона була єдиною в його світі.

Анна притиснулася ближче, проводячи пальцями по його щетині.
— Я теж твоя, Максиме, — прошепотіла майже беззвучно. — І більше не хочу тікати від цього.

Її серце билося рівно й спокійно. Вона нарешті зрозуміла: це і є кохання. Справжнє, сильне, часом страшне, але таке потрібне їй.

Максим поворухнувся, відкрив очі й зустрів її погляд. Усміхнувся краєм губ.
— Привіт, моя різдвяна дівчинка.

Анна засміялася крізь сльози й торкнулася його губ поцілунком.
— Я готова бути з тобою. Завжди.

У цей момент вона знала: попереду їх чекають труднощі, осуд, можливо, навіть небезпека. Але в її серці не було більше вагань. Бо поруч із ним вона відчувала себе вдома.