Розділ 25

Анна сиділа біля вікна, загорнувшись у плед. Сніг сипав за вікном великими пластівцями, а в грудях у неї було так само холодно, як і надворі. Максим поїхав кілька годин тому, навіть не сказавши куди.

Коли двері раптово відчинилися, вона здригнулася. Максим увійшов швидким кроком, обличчя напружене, погляд темний і спраглий.

— Ти де був? — голос Анни зірвався. — Я хвилювалася…

Він не відповів. Лише підійшов, різко притиснув її до себе. Його пальці ковзнули по її обличчю, неначе він хотів переконатися, що вона справді тут, справді жива.

— Я більше ніколи не дозволю, щоб тебе хтось торкнувся, — прошепотів він низько. — Ти чуєш, Анно? Ти моя.

Вона затремтіла від цих слів.
— Максиме… це звучить як клітка…

Він відступив на крок, але в очах палав вогонь.
— Клітка чи фортеця — мені байдуже. Я зроблю все, аби ти була в безпеці.

Анна хотіла щось сказати, але він не дав. Його губи впали на її губи жадібним, майже відчайдушним поцілунком. Її плед зісковзнув на підлогу. В його обіймах не було ані холоду, ані страху — тільки шалене тепло.

Він підняв її на руки й поніс до спальні. У його доторках не було місця для сумнівів. Лише бажання, яке розривало їх обох.

— Максиме… — прошепотіла вона, коли його руки ковзнули по її тілу.

— Ш-ш, — він дивився їй в очі. — Просто довірся мені.

Їхні тіла переплелися в пристрасному танці, у якому злилися страх, біль і любов. За вікном падав сніг, але в кімнаті палало полум’я, яке не здатна була загасити жодна зима.