Розділ 24

Темний ангар на околиці міста пахнув сирістю й металом. Максим ішов упевнено, його кроки відлунювали по бетонній підлозі. За ним — двоє охоронців, але він зупинився й підняв руку:

— Далі я сам.

У тіні чекала вона. Олена, у дорогому пальті, з тією ж холодною посмішкою, яку Максим пам’ятав ще з днів, коли вони були союзниками.

— Нарешті, — прошипіла вона. — Я думала, ти сховаєшся за своїми людьми.

— Я ніколи не ховаюся, — відповів він різко. — Але ти перейшла межу.

Вона зробила крок уперед, блискучі каблуки відбивали сухий звук по підлозі.
— Межу? Ні, Максиме. Це ти вирішив забрати в мене все. Я лише забираю назад своє.

— Анна не твоя здобич, — його голос був, як сталь. — І якщо ти ще раз наблизишся до неї, клянусь, тебе не врятує ніхто.

Олена засміялася — коротко, майже божевільно.
— Ти закохався, як хлопчисько. Через неї ти готовий розтоптати все, що будував роками.

Вона раптово вихопила пістолет. Метал блиснув у тьмяному світлі.
— А я готова розтоптати тебе.

Максим не здригнувся. Він повільно зробив крок ближче, очі — крижані, голос — спокійний, але з відтінком смертельної загрози.
— Якщо натиснеш на курок — ти не вийдеш звідси живою.

У тіні ворухнулися силуети — його люди були напоготові.

Кілька секунд тяглися, як вічність. Напруга була настільки густа, що здавалось, можна різати ножем.

Нарешті Олена здригнулася, її рука тремтіла.
— Ти… ти все зруйнував.

Максим блискавично вихопив зброю з її рук і відкинув убік. Потім схопив її за зап’ястя й прошепотів біля самого вуха:
— Ніколи більше не смій торкатися того, що моє.

Його люди підійшли, й Олену вивели з ангара, хоча вона ще кричала й виривалася.

Максим залишився сам, глибоко вдихаючи. У грудях палало. Він знав: війна закінчена. Але чи надовго?