Розділ 23

Максим сидів у своєму кабінеті, телефон горів від дзвінків. Його очі були крижаними, голос — різким і коротким. Він уже не виглядав бізнесменом, який вміє домовлятися. Він був чоловіком, який вирішив знищити ворога.

— Хочу, щоб її знайшли, — кинув він у слухавку. — Усе, що в неї є: квартири, рахунки, пересування. Мені потрібні звіти щогодини.

На іншій лінії відповів колишній офіцер, з яким у Максима були зв’язки ще з минулого бізнесу.
— Добре. Усе буде.

Анна сиділа навпроти, бліда й налякана.
— Максиме… ти говориш так, наче готовий піти на крайнощі.

Він підвів очі.
— Вона стріляла в тебе, Анно. Це вже не інтриги. Це замах.

Він стиснув кулаки так, що побіліли кісточки.
— Я не дозволю їй навіть наблизитися до тебе. Я поставлю охорону біля твоїх дверей, у машині, в офісі. І якщо треба — піду до поліції, а якщо цього буде замало… — його голос затвердів, — у мене є люди, які зроблять так, щоб вона більше ніколи нас не турбувала.

Анна відчула, як по спині пробіг холодок. Вона вперше бачила його таким — небезпечним, готовим переступити межу. Але водночас вона розуміла: усе це він робить заради неї.

— Максиме, — прошепотіла вона, торкаючись його руки, — я не хочу, щоб ти втрачав себе через мене.

Він нахилився ближче, їхні лоби з’єдналися.
— Я вже знайшов себе. У тобі. І тепер ніхто не відбере це в мене.

Його телефон знову задзвонив. Максим відповів, і після короткої розмови його очі блиснули небезпечним вогнем.
— Ми знайшли її.

Анна затамувала подих.

— Це буде остання зустріч, — холодно промовив він.