Розділ 16

Вечір накрив місто золотим сяйвом заходу. Після напруженого дня офіс спорожнів, і Анна зібрала свої речі останньою. Вона вагалася, чи залишитися поговорити з Максимом, але серце гучно стукотіло від однієї думки: він сьогодні виступив заради неї.

Коли вона вийшла в коридор, його кабінет ще світився. Двері були прочинені, і Анна нерішуче постукала.

— Заходь, — почувся глибокий голос.

Він сидів біля вікна, де вогні міста мерехтіли, наче зорі. Краватка була знята, перші ґудзики сорочки розстебнуті. Максим виглядав виснаженим, але коли побачив її — усміхнувся куточком губ.

— Ти мала б уже бути вдома, — сказав він тихо.

— Я… не могла піти, не подякувавши тобі, — Анна опустила очі. — Ти сьогодні… захистив мене, хоча міг втратити все.

Він підвівся й підійшов ближче.
— Я нічого не втрачаю, коли йдеться про тебе.

Анна відчула, як у грудях завмерло повітря. Він стояв так близько, що вона відчувала тепло його тіла. Його пальці обережно торкнулися її щоки, ніби боялися, що вона розтане від цього дотику.

— Анно… — голос його зривався, у ньому було більше ніж наказ чи холодність, там було щось глибше, майже болюче. — Я довго стримував себе, але після сьогоднішнього я більше не можу.

Її серце шалено забилося. Вона підняла очі, зустрівши його погляд — в ньому було полум’я і ніжність водночас.

— І я не хочу, щоб ти стримувався, — прошепотіла вона.

Їхні губи зустрілися в поцілунку — спершу нерішучому, ніжному, але вже за мить він став глибоким, пристрасним. Усі стіни, які вони будували між собою, розсипалися.

Анна втонула в його обіймах, забуваючи про все навколо: про інтриги, страхи, небезпеки. Тут, у цьому кабінеті, існували лише вони двоє.

Максим, відриваючись від поцілунку, прошепотів їй на вухо:
— Ти — моя найбільша слабкість… і моя найбільша сила.