Розділ 13

Анна стояла перед ним, ще тремтячи від образи та холоду. Максим усе ще тримав її за плечі, його пальці були теплими й рішучими.

— Чому? — тихо прошепотіла вона. — Чому ти так наполягаєш, щоб я залишилася?

Його очі дивилися прямо в її душу. Він зітхнув, ніби важке рішення щойно впало на нього.
— Бо я більше не можу робити вигляд, що ти для мене лише асистентка.

Анна завмерла. У грудях усе закрутилася в урагані.
— Що… що ти маєш на увазі?

Максим опустив погляд на мить, наче збирав усю свою силу, а потім знову зустрів її очі.
— Я боровся з цим, — його голос був глухий, але щирий. — Я переконував себе, що це помилка, що це небезпечно… Але кожного дня, коли ти поруч, я… я хочу більшого. Я хочу тебе, Анно.

Її серце пропустило удар. Вона дивилася на нього, на цього сильного, стриманого чоловіка, який уперше відкривав перед нею те, що приховував від усього світу.

— Максиме… — її голос зірвався на шепіт. — Ти не розумієш, наскільки це складно… Усі ці плітки, різниця між нами…

Він різко підняв руку й торкнувся її щоки, змусивши її замовкнути.
— Я розумію, — твердо сказав він. — Але я не відпущу тебе через чиюсь заздрість чи через минуле, яке переслідує мене.

Її очі наповнилися сльозами, але тепер це були не сльози відчаю, а щось інше — тепліше, ніж сніг, що падав навколо.

Їхні обличчя знову наблизилися. І цього разу вже ніщо не перервало мить. Його губи торкнулися її губ — несміливо, але пристрасно, з усією тією стримуваною жагою, яка тепер вирвалася на волю.

Анна відчула, як світ навколо розчинився. Лишилися тільки вони двоє.