Розділ 12

Анна вибігла з офісу, навіть не вдягнувши пальто. Морозний вітер обпік її щоки, але це було ніщо в порівнянні з холодом усередині. Сльози розтікалися по обличчю, і вона не намагалася їх стримати.

Вони всі сміються з мене… Вони думають, що я просто… — думки рвали душу на шматки.

Вона зупинилася біля найближчої автобусної зупинки й обхопила руками себе за плечі, тремтячи від холоду. Хотілося зникнути, не повертатися назад.

— Анно! — голос позаду змусив її здригнутися.

Вона різко обернулася. Максим стояв кількома кроками далі, тримаючи в руках її пальто. Його дихання було пришвидшеним — він біг, щоб наздогнати її.

— Вдягни, — коротко сказав він, простягаючи пальто.

— Навіщо? — її голос зривався. — Щоб усі ще більше думали, що я… що я використовую тебе?!

Максим стискав щелепи, намагаючись зберегти холодну маску, але очі видавали його — там палала злість і біль.
— Ти ні в чому не винна. І я не дозволю, щоб вони так із тобою поводилися.

Анна хитнула головою.
— Ти не розумієш… Я не можу більше так. Це приниження. Я… я піду з компанії.

Його обличчя скам’яніло.
— Ні.

— Це моє рішення! — різко відповіла вона, але її голос зламався. — Я не витримаю цього…

Максим зробив крок уперед і взяв її за плечі, змусивши підняти на нього очі.
— Я сказав — ні. — Його голос був низьким, але тремтів від емоцій. — Я не втрачу тебе, Анно.

Її серце забилося ще швидше. Вона вперше бачила його таким — не крижаним директором, а чоловіком, який бореться зі своїми почуттями.

Між ними зависла тиша, наповнена словами, які вони ще не наважувалися сказати.

Сніг почав падати густіше, лягаючи на його темне волосся й на її вії. І в цю мить Анна зрозуміла: усе змінюється.