Розділ 8

Анна відчувала, як серце шалено б’ється. Максим стояв зовсім близько, його тепле дихання змішувалося з морозним повітрям. Вона бачила, як він бореться сам із собою — між тим, ким він мусив бути, і тим, ким хотів стати саме зараз.

Його пальці ще не відпустили її руки.
— Анно… — знову тихо вимовив він, і цього разу її ім’я прозвучало як зізнання.

Вона ледь підняла підборіддя. Їхні обличчя розділяли лише сантиметри. Світ довкола наче зник — був тільки цей мить, ці очі й тремтіння в грудях.

Анна заплющила очі, готова віддатися почуттю, яке так довго ховала.

І саме в цю секунду — різкий голос пробив їхню тишу:
— Максиме! О, невже це ти?!

Він різко відступив, наче хтось розтрощив невидимий місток між ними. Анна здригнулася й розгублено озирнулася. До них поспішала струнка жінка в яскраво-червоному пальті, з надто впевненою усмішкою.

— Олено… — холодно відповів Максим, миттєво повернувши собі звичну маску відстороненості.

Анна відчула, як холод пройшовся її спиною. Усередині все обірвалося. Вона не знала, хто ця жінка, але її поява зруйнувала найважливішу мить.

Максим швидко відпустив руку Анни, ніби їхнього дотику й не було.
— Це… моя колега, Анна Коваль, — коротко представив він, дивлячись кудись убік.

Олена оцінювально ковзнула поглядом по Анні й усміхнулася так, що серце Анни стиснулося ще сильніше.

Вона відчула, як до горла підкотив клубок. Усі слова зникли. Єдине, що залишилося, — гіркота нездійсненого поцілунку.

— Мабуть, мені вже час, — тихо промовила Анна, намагаючись не показати, як боляче. — Гарного вечора, пане Орленко.

Вона розвернулася й швидко пішла крізь натовп, не дозволяючи собі обернутися.

Максим стояв, мовчки дивлячись їй услід. Його щелепи були стиснуті так, що біліли скроні. Він знав: ця мить була втрачена. Але бажання повернути її ставало дедалі нестерпнішим.