Розділ 7

Після напруженого дня Анна вирішила пройтися пішки замість того, щоб одразу їхати додому. Київ був оповитий снігом: ліхтарі відбивалися в заметах, у повітрі стояв аромат глінтвейну з найближчого ярмарку. Люди сміялися, фотографувалися біля прикрашених будиночків, і все це здавалося казкою, у якій вона почувалася лише спостерігачкою.

Вона зупинилася біля невеличкого кіоску з гарячими вафлями, коли раптом почула знайомий голос:
— Пані Коваль?

Анна здригнулася й обернулася. Перед нею стояв Максим — без костюма, у темному пальті й шарфі. У руках він тримав пакет із різдвяними сувенірами. Видовище було настільки несподіваним, що Анна ледь не розсміялася.

— Пане Орленко? Ви… теж любите різдвяні ярмарки?

— Інколи, — сухо відповів він, але куточки губ видали, що йому трохи ніяково. — Моя сестра щороку просить якісь дрібнички для дітей.

Анна всміхнулася.
— Тепер я вас уявляю серед дитячих іграшок і солодощів. Це руйнує ваш суворий імідж.

— Обережніше, пані Коваль, — у його голосі з’явилася легка усмішка. — Ви ризикуєте побачити мене справжнього.

Вони пішли разом уздовж ярмарку. Сніг сипав на волосся, а від різдвяних вогнів усе навколо здавалося теплішим. Анна відчувала, що вперше за ці дні між ними немає офіційних ролей. Є лише він і вона.

— Ви завжди такий… самотній? — несміливо запитала вона.

Максим на мить замовк. Його очі потемніли.
— Коли занадто довго тримаєш усе під контролем, починаєш звикати до тиші, — нарешті сказав він. — Хоча інколи тиша стає занадто гучною.

Анна відчула, як у грудях защеміло. І, щоб змінити тему, раптом простягнула йому сніжку.
— Тоді вам потрібна трохи інша музика, — жартівливо сказала вона й кинула сніжку йому в плече.

Максим завмер, а потім… усміхнувся по-справжньому. Наступної миті його рука вже сформувала відповідь.

— Ви самі напросилися, — сказав він і кинув сніжку у відповідь.

Вони сміялися, бігали поміж ялинкових вогнів, немов діти. І в ту мить Анна зрозуміла: вона бачить його іншим — не босом, не холодним керівником, а чоловіком, який може сміятися й радіти.

Їхня гра закінчилася тоді, коли він зупинився й обережно торкнувся її руки, зупиняючи її рух. Погляди зустрілися. Сніг падав між ними, а світло гірлянд малювало сяйво в його очах.

— Анно… — почав він, але зупинився, ніби борючись із собою.

Вона відчула, що їх розділяє лише крок. І цей крок міг усе змінити.