Розділ 6

Анна сиділа за своїм столом уже кілька годин поспіль. Вона намагалася вникнути у звіт, розбиралася в таблицях і графіках, але цифри розпливалися перед очима. Голова гуділа від напруги, а руки мерзли, ніби офісний кондиціонер вирішив змагатися з зимою за вікном.

Вона підняла очі — всі колеги давно розійшлися на обід. У кімнаті панувала тиша, яку порушував лише шум друкарки. Анна зітхнула й потерла скроні.

— Ви ще тут? — пролунав низький голос.

Вона здригнулася: у дверях стояв Максим. Його погляд упав на купу паперів на її столі, потім — на неї.

— Я… хочу встигнути зробити звіт, як ви просили, — пояснила Анна, намагаючись звучати спокійно.

Максим повільно підійшов, зупинився біля її столу й нахилився, щоб глянути на документи. Його рука мимохіть торкнулася її плеча, і від цього простого дотику по тілу Анни пробігла хвиля тепла.

— Ви ще новенька, — сказав він тихо. — Не варто брати на себе все одразу.

Анна підняла очі.
— Ви ж самі дали мені це завдання, пане Орленко.

Він затримав на ній погляд. На мить у його очах не було холоду. Лише втома… і щось інше.

— Можливо, я іноді занадто вимогливий, — визнав він, трохи відвертаючись. — Але… ви не повинні забувати про себе.

І перш ніж вона встигла відповісти, він поставив на стіл паперовий стаканчик із гарячим какао, який тримав у руці.
— Візьміть. Це допомагає краще, ніж кава.

Анна завмерла.
— Ви… купили це для мене?

Він ледь помітно знизав плечима.
— Просто проходив повз кав’ярню.

Але вона відчула: це був не «просто». Це був жест, який він намагався приховати за байдужістю.

Анна взяла стаканчик і посміхнулася.
— Дякую. Це… приємно.

Максим відвернувся до вікна, де кружляв сніг.
— Не звикайте. Я не завжди такий.

— А який ви завжди? — тихо спитала вона.

Він подивився на неї — і цього разу його погляд був небезпечно відвертим.
— Той, хто не дозволяє собі слабкості.

Їхні очі зустрілися, і в кімнаті запанувала напружена тиша. Анна зрозуміла: саме ці «слабкості» відкривали в ньому людину, яку вона так хотіла пізнати.