Розділ 5

Наступного ранку офіс виглядав тихішим, ніж зазвичай. Багато хто ще відходив від святкової ночі. Анна зайшла до кабінету, відчуваючи на собі зацікавлені погляди колег. Хтось посміхався, хтось перешіптувався. Вона розуміла чому: танець із босом бачили всі.

Усередині в неї все стискалося. Я ж не хотіла привертати увагу...

Вона сіла за свій стіл, намагаючись зосередитися на документах. Та думки вперто поверталися до вчорашнього вечора: тепло його рук, його слова, погляд, який не давав спокою.

Двері кабінету відчинилися, і в кімнаті з’явився він. Максим ішов швидко, зосереджено, в руках тримав телефон і кілька папок. Його обличчя знову було звично холодним і непроникним.

— Пані Коваль, — коротко кинув він, не дивлячись на неї, — звіт за третій квартал у мене на столі до обіду.

Анна здригнулася.
— Але… я ж не працювала над ним, я тільки вчора…

Він нарешті підняв очі.
— Тепер працюєте. У вас буде достатньо часу, якщо не відволікатиметеся на інші… дрібниці.

Її серце стислося. Це було схоже на удар: від ніжності вчорашнього вечора не лишилося й сліду. Лише бос і підлегла.

— Зрозуміло, — тихо відповіла вона.

Максим відвернувся й зачинив за собою двері. Але щойно він залишився один у своєму кабінеті, його пальці нервово стиснули край столу. Він сам не розумів, чому сказав це так різко. Його дратувало, що вона пробуджувала в ньому щось, від чого він роками тікав.

Анна ж сиділа над паперами, намагаючись зосередитися. Усередині вирувала боротьба:
Він мій керівник. Це неправильно. Це небезпечно. Але чому я не можу викинути його з думок?..

І коли за вікном знову почав падати сніг, вона зрозуміла: це буде найважчий грудень у її житті.