РОЗДІЛ 23

Стас притягнув її до себе — ніжно, бережно, наче боявся злякати це крихке щастя, на яке він чекав так довго, але не наважувався сподіватися. Для Ніки це теж було інакше. Це не була юнацька стихійна буря, як колись. Це було щось значно глибше, тепліше і справжніше. Ця ніч стала для них не просто фізичною близькістю, а новим початком. Не заміною минулого, а його чесним і світлим продовженням.

Вранці пані Марія, лише глянувши на них обох на кухні, все зрозуміла без жодного слова. У повітрі витало щось нове — тихе, ніжне і дуже справжнє. Вона відвернулася до вікна, ледь усміхнулася своїм думкам і подумала: «Ну ось і все. Нарешті вони вдома».

— Як швидко летить час… Владу вже майже два роки, — тихо сказала Ніка, поправляючи комірець на куртці сина. — Стасе, може, з’їздимо до Влада на кладовище? Ми давно не були. — Звісно, — посміхнувся він.

Тепер для Стаса це вже не було проблемою чи викликом. Машина з автоматичною коробкою передач, сучасний зручний протез, до якого він звик, як до рідної ноги, і залізна воля зробили свою справу. Він навчився жити по-новому, не скаржачись і не озираючись назад.

Цього разу вони взяли малого Влада із собою. Звісно, хлопчик був ще занадто малим, щоб йому щось пояснювати, але обоє батьків відчували: він має бути там. Він має дихати цим повітрям поруч із ними.

Поки вони їхали вулицями Запоріжжя, Ніка крадькома спостерігала за чоловіком. Вона думала про те, яким дивовижним став Стас за цей час. Сильним, спокійним, неймовірно надійним. На ньому, як на міцному стрижні, трималася вся їхня родина. На роботі його цінували: керівник-адвокат уже довіряв йому перші, нехай і нескладні, судові справи. Але найголовнішим було те, що вони почали допомагати військовим — безкоштовно розбирали юридичні вузли, допомагали з виплатами та документами. Це давало Стасу щось більше за зарплатню — воно давало глибокий сенс і рух уперед.

Вдома у них було по-справжньому тепло. Пані Марія ставилася до Ніки як до рідної доньки, а онука любила з такою силою, що іноді навіть занадто балувала. І це було добре. Ніка нарешті повернулася до навчання на четвертий курс після академвідпустки, продовжуючи дистанційно працювати бухгалтером для пані Світлани та її знайомих. Іноді їй здавалося, що це життя — майже нереальне після всього того пекла, яке вона пройшла.

На кладовищі панувала тиша, яку порушувало лише лопотіння прапорів на вітрі. Вони поклали свіжі квіти до пам’ятника і завмерли. Кожен поринув у свої думки, і навіть маленький Влад стояв незвично спокійно, наче відчуваючи особливу енергетику цього місця.

Раптом до могили підійшов чоловік. Батько Влада. Він зупинився поруч, не одразу наважуючись підняти очі. Потім повільно перевів погляд на малого. Довго дивився на його обличчя, на ці знайомі риси, і тихо запитав: — Це… мій онук?

— Так, — відповів Стас.

Більше слів не потрібно було. Блакитні очі хлопчика говорили самі за себе краще за будь-які папери. Сергій важко ковтнув, борючись із клудком у горлі, і нарешті подивився на Ніку.

— Вибач… — сказав він тихо. — За мою слабкість. Я не зміг тоді протистояти дружині.

Він гірко усміхнувся власним думкам. — Вона так вперлася у те вигадане «своє коло»… хоча сама родом із села під Полтавою. Забула, як це — починати з нуля.

Він опустив очі до землі, зминаючи в руках кепку. — Дозволь мені бачити онука. Хоч інколи. Я не прошу, щоб він називав мене дідусем. Просто… це все, що залишилося від мого сина.

Ніка і Стас переглянулися. Коротко. Без слів. Стас ледь помітно кивнув, даючи Ніці зрозуміти, що підтримає будь-яке її рішення.

— Так, дядю Сергію, — сказала вона спокійно. — Мій номер у вас є. Телефонуйте.

З кладовища вони йшли вже з іншим відчуттям. Тихим. Світлим. Правильним. Життя тривало, і попри все — в ньому все одно мало бути більше людяності.

Коли вони сіли в машину, на мить запала тиша. Ніка подивилася на Стаса. Довго, наче перевіряючи себе, наче шукаючи в його очах підтвердження тому, що вона збирається сказати. І тихо промовила: — У нас буде дитина.

Слова прозвучали спокійно, але в них було ціле життя. Стас не одразу відповів. Лише подивився на неї — глибоко і так тепло, що у неї перехопило подих. Він обережно взяв її за руку, міцно стиснув пальці. — Я люблю тебе.

І цього було достатньо.