РОЗДІЛ 21

Одного дня хлопці, з якими він лежав, вийшли з палати, залишивши їх наодинці. Стас подивився на Ніку незвично серйозно. — Тільки не перебивай, — сказав він тихим, але твердим голосом. — І не відмовляй одразу. Пообіцяй мені, що ти хоча б подумаєш.

Ніка здивовано насупилася, відчувши незвичну напругу в повітрі. — Обіцяю.

Він на секунду замовк, наче збирався з духом, а потім вимовив: — Давай одружимося.

Ніка завмерла. Її очі стали великими, вона хотіла щось сказати, але він одразу додав: — Не поспішай, вислухай. Тобі скоро народжувати, і я не хочу, щоб дитина народилася без батька на папері. Я дам їй своє прізвище. Ми обов’язково розповімо малюку, хто його справжній тато. Це не заміна Влада, Ніко.

Він подивився їй прямо в очі, і в цьому погляді було стільки чесності, що відвести погляд було неможливо. — Це… моя відповідальність.

Ніка повільно похитала головою, намагаючись осягнути його слова. — Стасе… ти маєш будувати своє власне життя. Свою сім’ю, мати своїх дітей. Ти молодий, гарний, сильний… У тебе ще буде вибір.

Він ледь помітно усміхнувся. — Мені не потрібен «вибір». Мені не потрібен будь-хто.

Він на мить опустив очі, а потім сказав зовсім тихо: — Я люблю тебе. З першого дня. Ще з того часу, як ми з Владом підійшли до вас у парку на День міста. Тоді ти дивилася на нього так, що я навіть не подумав лізти між вами.

Він видихнув, наче скинув із душі величезний камінь. — Я не прошу від тебе взаємності. І тим більше — кохання з вдячності чи жалю. Я просто бачу, яка ти зараз вразлива, і хочу бути поруч. Захищати тебе і дитину мого найкращого друга.

Він обережно додав, намагаючись пом’якшити серйозність моменту: — Якщо захочеш піти — я відпущу. Без жодних умов. Вважай це фіктивним шлюбом. Без сексу. Будемо просто жити разом. Якщо скажеш «так», у мами є подруга… нас можуть розписати прямо тут, у шпиталі.

У палаті стало дуже тихо. Ніка мовчала, приголомшена цим зізнанням. У цій тиші зараз вирішувалося набагато більше, ніж просто формальний шлюб — вирішувалася доля трьох життів.

— Так… але з умовою, — тихо промовила Ніка, дивлячись йому прямо в очі. — Ти дозволиш мені дбати про тебе так само віддано, як ти дбаєш про мене.

Стас ніби видихнув усе повітря, яке тримав у собі. Напруга, що сковувала його плечі й голос весь цей час, миттєво спала. — Домовилися, — коротко відповів він.

І раптом його тон став зовсім іншим — зібраним, майже діловим, як у командира, що отримав чіткий наказ. — Я зараз подзвоню мамі. У тебе вже такий термін, що нас розпишуть хоч завтра.

Він говорив так, ніби рішення було остаточним і обговоренню більше не підлягало. Стас не збирався відступати ні на крок. Ніка сиділа мовчки, намагаючись осмислити той неймовірний кульбіт, який щойно зробило її життя. Ще кілька місяців тому був Влад, потім — чорна, бездонна порожнеча, а тепер — шлюб і нова, несподівана опора. Вона не була впевнена, що встигає за цим шаленим ритмом подій, але чомусь у душі не було страху. Лише дивне, тихе відчуття, що саме так зараз… правильно.

Увечері зателефонувала пані Марія. Її голос звучав спокійно, навіть буденно, наче йшлося не про весілля сина, а про звичайну робочу справу. — Я домовилася на завтра, на першу годину. Під’їдеш прямо до шпиталю, — сказала вона. — Добре… — тихо відповіла Ніка, перебираючи пальцями край пледа.

Настала коротка пауза, і Ніка, наважившись, прошепотіла: — Пані Маріє… вибачте мені. На тому кінці лінії запала тиша. — За що? — щиро здивувалася жінка.

Ніка збиралася з думками, ковтаючи клубок у горлі. — Я розумію, що… ви, мабуть, не таку дружину бачили поруч зі своїм сином. Ви стільки для мене зробили, що мені просто соромно перед вами. За те, що я така… з цим усім багажем.

Пані Марія тихо зітхнула, і в цьому зітханні було стільки життєвої мудрості, що Ніці стало ніяково. — Дівчино, не кажи дурниць, — сказала вона дуже просто. — Я щаслива, якщо мій син щасливий. Інше для мене значення не має.

Ніка мовчала, відчуваючи, як щось болюче всередині нарешті відпускає. Наче їй вперше в житті дали офіційний дозвіл просто бути — без умов, без боргів і без нескінченних виправдань перед світом.

Весілля було простим. І дуже швидким. Без білих суконь, без гучних гостей, без місяців виснажливої підготовки. Лише найнеобхідніше: пані Марія, її подруга, яка проводила церемонію, пара медсестер у накрахмалених халатах та хлопці з палати, які щиро раділи, ніби це їхній найкращий друг виграв головний бій у житті.

Коли нарешті пролунала традиційна фраза: «Можете поцілувати наречену», Ніка відчула, як щоки моментально заливає жар. Вона розгубилася, не знаючи, куди подіти очі, і обережно, майже невпевнено нахилилася до Стаса. А він… він легко торкнувся її губ. Це був короткий, теплий поцілунок, майже по-дитячому ніжний, наче він цілував молодшу сестру. І від цього Ніці вмить стало спокійніше. Зникла напруга, зникло все зайве. Це було саме те, що їм обом зараз було потрібно.

Після офіційної частини був чай у пластикових стаканчиках і торт, який пані Марія принесла ще вранці. У палаті лунав сміх — трохи незграбний, але такий щирий, що на мить здалося, ніби війни й болю не існує. Було лише відчуття, що життя, попри все, триває.

— Так, — раптом сказала пані Марія, рішуче підводячись зі стільця. — Я поїхала перевозити твої речі до нас.

Ніка завмерла з горнятком у руках. — До… вас?

— А ти як думала? — легко, ніби про щось очевидне, відповіла жінка. — Що я дружину свого сина залишу одну в квартирі на такому терміні?

Вона навіть не дала Ніці шансу на заперечення. — У нас трикімнатна квартира, місця вистачить усім. Тож не сперечайся, дитино. Я вже домовилася зі знайомим, у нього є бус. Він ще й сина свого візьме на допомогу — все завантажать і перевезуть, щоб ти сама нічого не тягала.

Голос пані Марії був м’яким, але в ньому відчувалася така материнська сила, що сперечатися справді не хотілося. Ніка розгублено стояла посеред лікарняної палати, намагаючись усвідомити, що її самотнє життя в орендованих стінах закінчилося.