РОЗДІЛ 20

— Але це не про тебе, дитино. Це про його внутрішню війну, яка ще триває.

Ніка мовчала, але сльози все ще невпинно текли по її щоках, капаючи на сукню, що обтягувала живіт.

— Пішли, — м’яко підвела її пані Марія. — Ти повинна відпочити. Тобі не можна так нервувати, ти ж знаєш. Заспокоїшся, переспиш із цією думкою.

І додала трохи впевненіше, зазираючи Ніці в обличчя: — А завтра підемо разом. Я думаю, завтра все вже буде добре. Він усе зрозумів.

Ніка повільно кивнула. Не тому, що справді повірила в легке вирішення, а тому, що дуже хотіла в це повірити. Бо без Стаса і пані Марії її світ знову ризикував перетворитися на крижану пустелю.

Вранці вони знову прийшли до лікарні. Але вже біля самої палати пані Марія раптово зупинилася, ніби щось згадавши. — Я на хвилинку до лікаря забіжу, — сказала вона, відводячи погляд. — Ти йди, Ніко. Заходь. І вона легко, підбадьорливо стиснула дівчині руку.

Ніка залишилася сама перед білими дверима. Серце калатало так сильно, що здавалося — його відлуння чути на весь довгий лікарняний коридор. Вона боялася зайти. Боялася знову почути ті різкі слова, боялася ще раз відчути той нестерпний біль відторгнення. Кілька секунд вона просто стояла, вхопившись за ручку дверей, як за останню опору. Потім глибоко вдихнула, наче перед стрибком у холодну воду, і, набравшись хоробрості, тихенько постукала.

Відчинила двері. Стас не спав — він дивився прямо на вхід, ніби чекав. У його погляді тепер було щось зовсім нове: трохи сорому, трохи тепла і багато чогось невисловленого, що він не наважувався озвучити.

— Привіт… — тихо сказала Ніка, зупинившись на порозі. — Привіт… — відповів він хрипко. — І… вибач мені.

Вона підійшла ближче. Обережно, крок за кроком, наче боялася його злякати або знову спровокувати на гнів. — Я просто хочу бути поруч, — сказала вона, дивлячись йому в очі. — І підтримувати тебе. Так само як ти підтримував мене. Пауза затягнулася, стаючи майже фізично відчутною. — Якби ти знав… як я боялася тебе втратити.

Голос Ніки зірвався на шепіт. — Ти став для мене цілим світом, Стасе. Я навіть не хочу уявляти, що було б… якби тебе не стало.

У цих словах було стільки щирого болю, що Стас на мить заплющив очі, намагаючись впоратися з емоціями. Він не одразу знайшов, що відповісти. — Ніко… — тихо сказав він нарешті. — Вибач мене. Я справді дурень. Найбільший дурень.

Він ледь-ледь усміхнувся, хоча ця усмішка далася йому важко. — Я просто… злякався. Злякався, що ти подивишся на мене і… тобі стане гидко. Що ти побачиш не того Стаса, до якого звикла, а оце…

Ніка різко похитала головою, заперечуючи саму думку про це. Але нічого не сказала — деякі речі були занадто очевидними, щоб перетворювати їх на слова.

Стас повільно простягнув руку. Його пальці трохи тремтіли, коли він обережно зачепив мізинець Ніки своїм. — Мир? — тихо, майже по-дитячому запитав він.

Це було так неочікувано і просто, що Ніка раптом усміхнулася крізь сльози, які знову підступили до очей. — Мир.

Вона легко стиснула його палець у відповідь. Саме в цей момент у палату зайшла пані Марія. Вона зупинилася на порозі, миттєво оцінила ситуацію, побачивши їхні сплетені пальці, і тепло посміхнулася. — О, діти вже помирилися. І це добре.

Вона підійшла ближче і сіла на край ліжка поруч із сином. — Лікар сказав, що якщо все буде нормально загоюватися, без ускладнень, то днів за десять можна буде перевести тебе в Запоріжжя.

Стас здивовано підняв брови. — Серйозно? Додому? — Серйозно, — впевнено кивнула мати. — Він підготує всі документи на переведення. А там уже я все організую, у мене є знайомства, допоможуть з реабілітацією. Будеш під нашим наглядом.

Вона ледь усміхнулася, погладивши його по руці. — Каже лікар, організм у тебе молодий і сильний. Тож якщо не будеш скиглити — швидко станеш на ноги. У переносному сенсі, звісно.

На мить усі замовкли. І в цій тиші, що панувала в лікарняній палаті, тепер було щось зовсім нове. Більше не було ні нищівного болю, ні тваринного страху. Замість них оселилася обережна, тендітна, але дуже справжня надія.

Далі все закрутилося дуже швидко. Наче сама думка про те, що Стас зможе лікуватися в Запоріжжі, додавала йому сил і змушувала організм відновлюватися швидше, ніж очікували медики. Лікарі в Мечникова, які бачили сотні поранених, навіть жартували, що от би всі пацієнти мали таку волю до життя, як цей хлопець. Для Ніки ж час знову став упорядкованим, майже розписаним по годинах, і в цій чіткості вона знаходила свій порятунок.

Її дні наповнилися постійним рухом: регулярні візити до жіночої консультації та огляди, які тепер стали частішими, робота в крамничці, де пані Світлана все більше покладалася на неї. Окрім основних справ, Ніка почала вести звіти ще для двох знайомих своєї господарки — чутки про відповідальну дівчину, яка ідеально ладнає з цифрами, швидко розійшлися серед місцевих підприємців. Це давало не лише додатковий заробіток, а й відчуття впевненості у завтрашньому дні.

Паралельно з роботою вона почала потроху готуватися до пологів, збираючи все необхідне для малюка. Вона чітко трималася за цей ритм, за кожен папірець із розрахунками та кожен візит до лікарні, бо саме цей щоденний марафон не давав їй розсипатися. Коли руки були зайняті справою, а голова — цифрами, для страху просто не залишалося місця.

Повідомлення Gemini

Нарешті Стаса перевезли. Пані Марія підключила всі свої зв’язки, і його поклали до шпиталю, де були досвідчені лікарі та належний догляд. Ніка приїжджала до нього майже щодня. Маршрутками, з важкими сумками, долаючи втому своєю впертістю.

Стас, звісно, злився, коли бачив її на порозі: — Ти що, з глузду з’їхала? На такому терміні кататися через усе місто? — бурчав він, але в його очах читалося зовсім інше: полегшення і щира радість від того, що вона знову прийшла.

Ніка привозила йому домашні смаколики, книжки, але головним було те, що вона привозила саму себе. Вони просто говорили годинами, і цього було цілком достатньо. Поруч із нею Стас почав одужувати швидше, ніби сама її присутність діяла краще за крапельниці.