РОЗДІЛ 19

Він на мить заплющив очі, збираючи сили, а потім ледь чутно прошепотів: — Мамо… але нога…

І в цих словах було стільки прихованого болю, що повітря в палаті ніби стиснулося, ставши густим і важким. Пані Марія міцніше стиснула його долоню. — Синку… ми впораємося. Це було сказано без жодного пафосу. Просто як факт. Як обіцянка, яку неможливо порушити.

Стас перевів погляд далі й побачив Ніку, що стояла біля порогу. На коротку секунду в його очах спалахнуло тепло — живе, справжнє, впізнаване. Але вже за мить воно згасло, перекрите якоюсь новою, темною хвилею. Щось у ньому різко змінилося, наче спрацював внутрішній запобіжник.

— Навіщо ти її привела? — різко запитав він, звертаючись до матері, але дивлячись повз Ніку. — Що вона тут робить?

Ніка завмерла. Ці слова вдарили її так неочікувано і сильно, наче вона отримала фізичний удар. — Стасе, синку… — тихо спробувала втрутитися пані Марія. — Це ж Ніка. Вона так хвилювалася…

— Саме тому, що це Ніка! — голос Стаса став ще різкішим, у ньому почулися нотки розпачу. — Я не хочу, щоб вона бачила мене таким!

Пауза розтяглася, стаючи нестерпною. — Немічним… калікою, — виплюнув він це слово, і воно зависло в повітрі, наче вирок.

Ніка не витримала. Сльози, які вона стримувала всю дорогу, пішли одразу, обпікаючи щоки. — Стасе… — її голос тремтів і зривався. — Ти бачив мене… коли я була ніхто. Коли я була повністю розбита, без дому, без жодних сил просто жити…

Вона судомно ковтнула повітря, намагаючись зупинити ридання. — І ти не відвернувся. Ти підставив плече, коли я падала. Ще одна пауза, сповнена гіркоти. — А тепер ти не дозволяєш мені навіть бути поруч?

Вона дивилася на нього прямо, крізь завісу сліз, не намагаючись їх сховати. — Ти не розумієш… — тихо, майже пошепки сказала вона. — Що ти, твоя мама і пані Світлана — це єдині близькі люди, які в мене залишилися? Єдині, хто не зрадив? А ти мене просто женеш…

Ніка не змогла більше вимовити ні слова. Вона різко відвернулася і вибігла з палати, не розбираючи дороги.

У кімнаті стало тихо. Надто тихо. Тільки було чути мірне цокання якогось медичного приладу. Стас лежав нерухомо, втупившись у стелю. Його обличчя, щойно напружене від гніву, тепер виглядало розгубленим і спустошеним.

— Мамо… — тихо покликав він через деякий час. — Я дурень?

Пані Марія сумно подивилася на сина, поправила ковдру і ледь помітно усміхнулася. — От зараз… мабуть, так, синку. Найбільший у світі.

— Мамо… що робити? — тихо запитав Стас, не відводячи погляду від стелі. — Я не хотів її образити. Чесно. Але… я боюся. Боюся побачити в її очах жалість. Або, ще гірше — відразу.

Пані Марія уважно подивилася на сина. Вона бачила в його очах той самий страх, який колись бачила у свого чоловіка, але зараз він був помножений на молодість і війну.

— Давай я з нею поговорю, — м’яко сказала вона, погладивши його руку. — І вже завтра приведу її до тебе. Він мовчав, обмірковуючи її слова.

— Вона хороша дівчина, Стасе, — продовжила жінка. — І вона все розуміє. Просто зараз ти зробив їй дуже боляче. І тобі теж боляче, я знаю.

Пауза затягнулася, даючи словам осісти.

— До завтра ви обоє трохи заспокоїтеся. І зможете поговорити нормально. Без цих стін, які ти навколо себе вибудував.

Стас ледь помітно усміхнувся, і в кутиках його очей зібралися зморшки — вперше за цей довгий ранок. — Ти у мене така… класна. Як мені пощастило з тобою, мам.

Вона ніжно погладила його по щоці, на якій уже проступала щетина. — Я люблю тебе, синку. Відпочивай. Тобі треба набиратися сил. Я повернуся ввечері сама, а Ніку приведу вже завтра. Добре?

Він ледь чутно кивнув і заплющив очі, провалюючись у важкий сон.

Коли пані Марія вийшла з корпусу лікарні, вона одразу побачила Ніку. Дівчина сиділа на лавці, низько схилившись уперед, наче намагалася сховатися від усього світу. Вона була вся в сльозах — розгублена, зламана цим несподіваним відторгненням.

— Він мені зовсім не довіряє… — тихо промовила Ніка, навіть не піднімаючи очей, коли відчула, що хтось сів поруч. — Я ж молилася, щоб він просто був живий… Як він може так казати? Як він міг подумати, що це щось змінить?

Вона судомно ковтнула повітря, намагаючись вгамувати тремтіння. — Він же для мене… найближчий друг. Опора. А тепер він каже таке…

Пані Марія мовчки сіла поруч, відчуваючи, як її власне серце стискається від болю за обох. — Я знаю, Ніко, — тихо сказала вона і обережно, по-материнськи обійняла дівчину за плечі. — Йому зараз дуже важко. Він сам себе ще не прийняв таким, новим. Він дивиться на себе і бачить втрату, а не життя. І тому… відштовхує тих, кого найбільше боїться розчарувати.

Пауза була сповнена лише звуками лікарняного подвір’я.