РОЗДІЛ 18

Настало кілька секунд важкої тиші.

— Ти поїдеш зі мною? Бо мене так трусить… я боюся, що сама не впораюся… — Так… звісно, — ледь видихнула Ніка. Голос зовсім не слухався. — Збирайся. Ми за годину заїдемо.

Телефон випав із рук на ліжко. Ніку почало колотити великим, некерованим дрожем. Перед очима, наче в жахливому кіно, пронеслася інша розмова. Ті самі слова. Той самий липкий страх.

«Влад поранений… без свідомості… в Дніпрі…»

— Боже… тільки не знову… — прошепотіла вона в порожнечу кімнати. — Чому так?.. Чому знову?..

Пані Марія приїхала не сама — зі знайомим на машині. Ніка вибігла до під’їзду, вони сіли в авто й рушили на Дніпро. Дороги вона не пам’ятала. За вікном миготіло місто, світло ліхтарів, тіні дерев, якісь люди, що кудись поспішали. Все розмивалося в одну сіру пляму.

У машині майже не говорили. І не тому, що не було про що. А тому, що кожне зайве слово могло вмить розсипати те крихке, останнє, за що вони обоє зараз трималися.

У лікарні Мечникова їх зустріло холодне люмінесцентне світло і різкий, до болю знайомий запах ліків та антисептиків. Реєстратура. Короткі, сухі фрази персоналу: — Операція ще триває. Чекайте.

І все. Більше нічого.

Очікування стало нестерпним. Хвилини тягнулися, мов нескінченні години. Ніка сиділа в коридорі поруч із пані Марією. Вони мовчали, стиснувши руки так міцно, що пальці німіли. Ніка молилася. Як могла — своїми словами, без правил, без церковних канонів, просто звертаючись до неба з одним проханням.

Пані Марія тремтіла всім тілом. Вона стискала власні пальці так, що вони біліли. Ніка обійняла її, наче намагалася фізично втримати жінку від падіння, заспокоїти, врятувати хоча б її від того розпачу, що панував навколо.

— Все буде добре… — прошепотіла вона, сама не знаючи, чи вірить у це до кінця. Але вона хотіла вірити в це понад усе на світі.

З коридору нарешті вийшов лікар. Він виглядав неймовірно втомленим, обличчя було напруженим, а під очима залягли глибокі тіні. Пані Марія одразу підвелася, не чекаючи, поки він підійде ближче. Вона дивилася на нього запитально, затамувавши подих, наче від першого звуку його голосу залежало все її подальше життя.

— Жити буде, — сказав він коротко.

І ці два слова ніби розрізали важку тишу коридору, випускаючи назовні все те напруження, що накопичувалося годинами.

— Але… ногу врятувати не вдалося, — додав лікар після важкої паузи. — Ми зробили все, що могли, повірте. Операція була вкрай складною. Тому й тривала так довго.

Пані Марія заплющила очі. На її обличчі відбилася суміш болю й нескінченного полегшення. Вона лише важко видихнула: — Дякую вам, лікарю… Дякую.

Ніка теж тихо видихнула, відчуваючи, як слабшають вузли всередині. Живий. Це було єдине, що зараз мало справжнє значення. Нога, протези, реабілітація — усе це буде потім, а зараз головним було те, що серце Стаса продовжувало битися.

— Він зараз у реанімації, відходить від наркозу, — продовжив лікар уже трохи м’якшим тоном. — Завтра вранці переведемо в палату. Тоді зможете його відвідати.

Жінки вдячно кивнули.

— Поруч із лікарнею є приміщення, де надають кімнати для родин військових, — порадив він, уважно глянувши на них. А потім, затримавши погляд на Ніці, додав: — Я так розумію, вагітна дружина зараз особливо потребує відпочинку. Вам не можна так виснажуватися.

Ніка розгублено завмерла. Слова лікаря застали її зненацька. Вона хотіла було заперечити, пояснити, що вона не дружина, що вона… але слова застрягли в горлі. Вона раптом відчула, як щоки наливаються густим теплом.

Це було так несподівано. І водночас — дивно не боляче. Вперше хтось назвав її статус у цьому колі так просто і природно, нехай і помилково. Вона глянула на пані Марію, але та лише втомлено й тепло стиснула її руку, немов приймаючи це визначення без жодних вагань.

Звісно, це не був готель «все включено». Але чисте ліжко і теплий душ у їхній ситуації здавалися майже розкішшю. Цього вистачило, щоб хоч трохи прийти до тями, змити з себе дорожній пил і липкий осад нічного очікування.

Вранці вони одразу пішли до лікарні. Йшли швидко, мовчки, кожна занурена у власні думки. У палату зайшли тихо, наче боялися налякати крихку надію, що оселилася тут після операції.

Стас ще дрімав. Його обличчя було блідим, змарнілим, але дихання — рівним. Пані Марія першою підійшла до ліжка. Вона обережно, ледь торкаючись, сіла поруч і тихенько погладила його по волоссю, як робила колись у дитинстві.

Він повільно відкрив очі, фокусуючи погляд. — Мамо… — хрипко промовив він. Голос був слабким, посіченим наркозом. — Я тут, синку, — відповіла вона м’яко, не відпускаючи його руки.

Він ледь усміхнувся кутиками губ. — Все добре. — Так, — тихо підтвердила вона. — Ти живий. І це зараз — найголовніше.