РОЗДІЛ 16

Ніка стояла поруч, відчуваючи себе зайвою і водночас невід’ємною частиною цієї миті. Вона не одразу наважилася порушити їхнє мовчання. А потім сказала тихо, майже пошепки: — Дякую тобі.

Стас перевів погляд на неї. У його очах на мить промайнуло здивування. — За що? —      — За те, що не залишив мене саму... — вона запнулася. — Коли здавалося, що світ навколо просто розсипався. Ти став тією стіною, за якою я змогла нарешті видихнути.Він повільно похитав головою. — Так треба було. Не дякуй.

Запала пауза, яку перервав черговий гуркіт залізниці. — Тримайся, — додав Стас, і його голос став м’якшим. — І бережи себе. Він на мить опустив погляд на її живіт, де під курткою вже починало формуватися нове життя. — Вас обох.

Ніка кивнула. Слова застрягли десь глибоко в горлі, заважаючи дихати. Вона просто зробила крок і обійняла його. Без зайвого пафосу, без затримки — просто щиро, намагаючись передати йому частину своєї вдячності й того страху, який тепер став у них спільним. Стас відповів тим самим. Спокійно, по-дружньому, як старший брат, на якого тепер можна було покластися.

— Я напишу, — сказав він, відступаючи до вагона. — Я чекатиму, — тихо відповіла Ніка, і це було обіцянкою.

Оголосили посадку. Стас легко, наче той нічого не важив, підхопив наплічник. — Мам… — він востаннє глянув на пані Марію. Вона лише кивнула, стиснувши губи.

І він пішов. Швидко, по-військовому, не озираючись. Ніка стояла, не зводячи очей з його потилиці, поки він не зник серед інших камуфляжних курток у дверях вагона.

Вона стояла ще довго, навіть коли потяг видав прощальний гудок. Пані Марія мовчки стала поруч, торкнувшись плечем її плеча. І тільки коли хвости поїзда зникли за поворотом, жінка тихо сказала: — Ми впораємось, Ніко. Чуєш? Ми впораємось.

Ніка кивнула. І вперше за довгий, чорний час вона відчула, що це «ми» — не просто слово для втіхи. Це була нова реальність. Її нова, дивна, але справжня сім'я, зшита з уламків війни та спільної втрати.

Січень видався суворим. Запоріжжя занурилося у холодні блекаути — коли місто годинами стояло темним, а єдиним світлом були ліхтарики та свічки у вікнах. Але для Ніки ця зовнішня темрява вже не була найстрашнішою. Вона навчилася жити зі своєю внутрішньою.

Вагітність почала даватися взнаки не лише ранковою нудотою, а й новим, незвичним відчуттям відповідальності. Тепер вона знала: кожен з’їдений шматочок хліба, кожна година сну — це вже не тільки про неї. Це про них. Про те маленьке життя, у якому Влад досі був живий. Він продовжувався в кожній клітині, що росла всередині неї, і це усвідомлення давало сили прокидатися щоранку, навіть коли за вікном було сіро й безнадійно.

Пані Світлана почала залучати її до серйоніших справ. — Ось, тримай ноутбук, — сказала вона одного дня, коли в крамниці було порожньо. — Я купила павербанк, щоб ти могла працювати навіть без світла. Починай зводити залишки за грудень. Якщо впораєшся без помилок — дам тобі перший бонус.

Ніка вчепилася в цю можливість, як у рятівне коло. Робота з цифрами давала їй те, чого так бракувало в реальності — логіку і порядок. У таблицях Excel усе було зрозуміло: дебет, кредит, підсумок. Там не було місця для несправедливої смерті чи людської ненависті. Коли вона занурювалася в підрахунки, світ навколо наче ставав простішим, підпорядковуючись чітким математичним законам. Цифри не зраджували, не йшли на війну і не ставили умов. Вони просто були, і в їхній сухості Ніка знаходила дивний спокій.

Ці вечори стали її особистим ритуалом. Коли місто занурювалося в повну темряву, а за вікном гула січнева хуртовина або вила чергова сирена, Ніка запалювала свічку біля ноутбука. Тьмяне, тепле світло вихоплювало з напівтемряви тільки клавіші та її тонкі пальці, що тепер впевнено вводили дані в нескінченні комірки таблиць. Квартира ставала зовсім холодною, і вона загорталася у два важкі пледи, намагаючись зберегти тепло тіла.

Вона полюбила цей час. Саме тоді, у повній тиші, коли навіть сусіди за стіною затихали, Ніка відчувала найтісніший зв'язок із малюком. Іноді вона зупинялася, клала руку на живіт і пошепки розповідала йому, що дебет сьогодні зійшовся з кредитом до останньої копійки. Вона ділилася з ним своїми маленькими перемогами над хаосом, вірячи, що він її чує.

А потім починалося очікування. Стас писав рідко, зазвичай пізно вночі, коли на позиціях ставало трохи тихіше і з'являлася можливість хоча б на мить увімкнути телефон. Кожне його коротке повідомлення було як дозвіл жити далі ще один день. «Живий. У нас насипають, але ми тримаємось. Ти як? Як малий/мала? Гроші скинув, купи собі щось тепле».

Ніка звикла до його лаконічності. Вона звикла, що він не розпитує про її почуття і не вимагає довгих сповідей, а просто діє — скидає гроші, нагадує про теплі речі, піклується про їхній побут. Це була інша форма любові — захисна, стримана, фронтова. Стас став її далеким маяком у бурхливому морі війни.

Вона відповідала йому довгими повідомленнями. Писала про свої успіхи в бухгалтерії, про нові звіти, які довіряла їй пані Світлана. Писала про пані Марію, яка забігала до неї з гарячими пиріжками та материнською підтримкою, заповнюючи собою ту пустку, що залишилася після мами. І зовсім не писала про головне. Про страх, що став її другою тінню. Про тишу телефону, яка часом здавалася гучнішою за вибухи ракет. Про те, як серце завмирає і на мить перестає битися кожного разу, коли він довго не відповідає, і як вона мимоволі прислухається до нічної темряви, шукаючи в ній хоч якусь відповідь.

Ніка вчилася бути сильною. Так, як вчать на війні — швидко і без права на помилку. Вона знала: тепер вона має бути міцною не лише для себе, а й для дитини, і для того хлопця, який там, у мерзлих степах, вважав її своєю відповідальністю.

Пані Світлана часто спостерігала за нею в крамниці. — Ти молодець, Ніко, — сказала вона якось, уважно переглядаючи готові звіти за грудень. — У тебе аналітичний склад розуму. Не пропадеш. Ніка тоді лише мовчки кивнула. Слово «пропадеш» більше не лякало її так, як раніше. Вона вже «пропадала» там, у коридорах шпиталю в Дніпрі, дивлячись у холодні очі Любові Антонівни. А тепер вона випливала. Повільно, важко, але впевнено тримаючи курс на весну, на нове життя, яке мало настати попри все.