РОЗДІЛ 15

— Ні, — сказав він так тихо, що Ніка ледь почула. — Ти не сама.

Він підійшов ближче і нарешті обережно торкнувся її плеча.

— Поки я живий, ти не будеш сама. Я обіцяю тобі. Я допоможу. З усім: з житлом, із малюком, із цією клятою Любов’ю Антонівною, якщо вона знову з’явиться. Ти не просто «дівчина друга». Ти тепер — єдине, що робить його присутність у цьому світі реальною.

Ніка підняла на нього очі, повні солі й розпачу. Вона побачила в його обличчі не просто жалобу, а непохитну рішучість. І вперше за цей ранок вона відчула, що стіни квартири більше не тиснуть на неї так сильно.

— Дякую, Стасе… — прошепотіла вона.

Надворі почало світати. Перший день її нового, болючого, але все ж таки життя, починався.

— Стас… ти можеш відвезти мене на кладовище? — тихо запитала Ніка, не відриваючи погляду від вікна. — Я хоч так з ним попрощаюся. Без камер, без людей… без неї.

Він лише кивнув. Без зайвих слів. Стас розумів, що це єдиний спосіб для неї поставити ту саму крапку, яку в неї відібрали на офіційній церемонії.

На кладовищі вони мовчали. Грудневий вітер пробирав до кісток, але Ніка його не відчувала. Кожен мовчав про своє. Вона стояла біля свіжої могили, дивлячись на ім’я на дерев'яному хресті, яке все ще здавалося абсурдною помилкою.

«Влад».

Наче це не про нього. Не про хлопця, який сміявся, коли купував їй морозиво. Не про чоловіка, який обіцяв повернутися. Не про них.

Сльози текли тихо. Вже без того страшного надриву, від якого боліли легені. Без крику. Просто… відпускаючи. Вона прощалася зі своїм першим, найщирішим коханням, зариваючи разом із ним частину своєї юності в холодну запорізьку землю.

Усі п’ять днів своєї короткої відпустки Стас залишався у неї. Його мама, на диво, поставилася до цього з глибоким розумінням. На відміну від холодної Любові Антонівни, вона знала про вагітність Ніки. Вона не ставила зайвих питань і не лізла з порадами, просто передавала через сина домашню їжу, ніби мовчки визнаючи Ніку частиною своєї розширеної родини.

Стас щоночі мостився на розкладному кріслі, яке було замалим для його зросту. Вона — на ліжку, де все ще зберігався ледь вловимий запах Влада. Між ними була тиша і спільний біль, який не потребував пояснень. Вечорами, коли за вікном вила сирена або гуркотів черговий приліт С-300, вони говорили про Влада. Згадували, яким він був у школі, як вперше закохався, як мріяв. Сміялися крізь сльози, обсмоктуючи найдрібніші деталі, і від цього ставало трохи легше дихати. І ще болючіше водночас, бо кожна історія закінчувалася усвідомленням: «більше ніколи».

— Пані Світлана мені дуже допомагає, — тихо сказала Ніка якось увечері, коли вони пили чай у темній кухні. — Я потроху працюю зі звітами, гроші невеликі, але свої. Поки справляюся.

Стас уважно подивився на неї крізь пару від чашки. — Я буду надсилати гроші, Ніко. Щомісяця. — Мені не треба, Стасе, — одразу відрізала вона, опустивши очі. — Мені незручно. Поки вистачає, чесно. — Значить, зайве відкладай на дитину, — спокійно, не терплячи заперечень, сказав він.

Вона відкрила рот, щоб знову заперечити, але він перебив її тихим, але важким, як залізо, голосом: — Ніко, зрозумій… війна.

Пауза затягнулася, стаючи майже фізично відчутною. — Я теж не безсмертний, — додав він, дивлячись кудись повз неї. — Поки я можу — не відмовляйся. Поки я тут і маю таку можливість — дай мені це зробити. Заради нього.

Ці слова прозвучали тихо, але вдарили сильніше за крик. Ніка завмерла, і чашка в її руках ледь помітно здригнулася. Вона ніколи не думала про це так прямо. У своєму горі за Владом вона сприймала Стаса як константу, як надійну скелю, яка завжди буде поруч.

Але Стас — там. Стас щодня ходить по тій самій тонкій межі між життям і небуттям. Він теж… Він теж може не повернутися.

Жах повільно відобразився в її очах. Вона подивилася на нього інакше. Вперше по-справжньому усвідомлюючи, що ця людина, яка зараз сидить навпроти неї і турбується про її майбутнє, завтра знову поїде туди, де смерть — це просто щоденна рутина.

В кімнаті стало дуже тихо. І ця тиша була вже іншою. В ній більше не було лише минулого. В ній оселився гострий, пронизливий страх за майбутнє — єдине, що в неї залишилося.

Цього разу Ніка не могла залишитися вдома. Вона поїхала проводжати Стаса разом із пані Марією. До вокзалу від крамнички було зовсім недалеко, і до початку її робочої зміни залишалося ще з пів години — якраз достатньо, щоб побачити, як потяг рушить у невідомість.

Дивне, майже містичне відчуття не відпускало її всю дорогу. У цьому великому, холодному й чужому місті, яке стало для неї прихистком, її справжньою опорою виявилися люди, які ще кілька місяців тому були зовсім сторонніми.

Пані Марія, яка прийняла її біду як свою. Пані Світлана, яка дала не просто роботу, а професійну надію. Стас, який став живою стіною між нею та прірвою відчаю. І більше — нікого.

Ні її власна мама, що залишилася там, у мареві окупації. Ні мама Влада, що забарикадувалася у своїй люті. Від цього усвідомлення всередині все стискалося від тривоги. Ніка майже фізично боялася втратити й цих людей. Бо зовсім недавно здавалося, що її головна й вічна опора — це Влад. І в одну коротку мить цього не стало.

На вокзалі було густо від людей і тривоги. Хтось плакав, хтось відчайдушно намагався жартувати, а хтось просто завмер, притискаючи до себе наплічник. Стас уже був у формі. Великий наплічник робив його постать ще масивнішою, а погляд — зібраним і відстороненим. Він уже був не тут, він уже подумки перетнув ту невидиму межу, де закінчується тил.

Пані Марія підійшла до нього першою. Вона не плакала — у материнських очах була та особлива сухість, яка приходить, коли сліз уже не залишилося. — Бережи себе, сину, — сказала вона тихо і обійняла його так, як обіймають востаннє або назавжди. Він пригорнув її у відповідь коротко і міцно. — Все буде добре, мам, — відповів спокійно, наче запевняв самого себе.