РОЗДІЛ 14

Слова зараз були зайві. У них була одна біль на двох. Вона втратила коханого чоловіка, батька своєї дитини. Він — найкращого друга, з яким виріс і з яким перетинався тут, у рідному місті, між їхніми важкими виїздами на різні ділянки фронту. Від цього усвідомлення тиша між ними в салоні таксі була ще важчою, наповненою спільним горем, яке тепер назавжди пов'язало їх.

Вона не пам’ятала, як вони зайшли в квартиру. Не пам’ятала, як Стас допоміг їй зняти куртку, як вона впала на ліжко. Свідомість просто вимкнулася, не в силах більше витримувати напругу цього страшного дня. Організм обрав єдиний доступний спосіб захисту — провалля в нікуди.

Коли Ніка прокинулася, надворі ще було темно. У кімнаті панувала та специфічна зимова тиша, яка буває лише перед світанком. Вона лежала, не одразу розуміючи, де знаходиться і що сталося, але важкий камінь, що знову опустився на груди, миттєво все нагадав.

Вона була роздягнена лише до джинсів і кофти, дбайливо вкрита теплою ковдрою. Голова боліла так сильно, що кожен рух очей віддавався пульсуючим ударом у скронях. Кілька секунд Ніка просто лежала, вдивляючись у темряву, яка здавалася густою і відчутною на дотик.

А потім вона почула тихий, важкий зітх десь поруч.

Ніка повільно, обережно повернула голову. У напівпітьмі, в єдиному кріслі біля вікна, згорнувшись майже калачиком під старим пледом, спав Стас. Його обличчя в тіні здавалося зовсім юним і водночас неймовірно втомленим. Він не поїхав. Він залишився, як і обіцяв пані Світлані, охороняти її крихкий сон і її пошматоване життя.

Вона дивилася на нього кілька секунд, наче звикаючи до цієї картини. У цьому було стільки простої людської відданості, що в грудях знову щось щемнуло. Потім вона тихенько, намагаючись не рипнути підлогою, встала.

Ноги були наче ватяні. Ніка пішла на кухню, орієнтуючись більше на пам’ять, ніж на зір. Поставила чайник. Руки все ще трохи тремтіли, і звук металу об плиту здався їй занадто гучним у цій нічній тиші. Але ці прості, буденні рухи допомагали зібратися докупи, давали ілюзію того, що життя триває, навіть якщо його головний сенс зник.

За кілька хвилин за спиною почувся тихий, обережний крок. Стас стояв у дверях кухні, куйовдячи рукою волосся.

— Сподіваюся, кава в тебе є, — сонно і трохи хрипко сказав він. — Бо ніч була… жахливою, якщо чесно.

Він не уточнював, чому вона була жахливою — через незручне крісло чи через те, що обом снилося одне й те саме обличчя. Ніка подивилася на нього, і в кутиках її вуст на мить з’явилася слабка, ледь помітна усмішка. Вона була слабкою, але щирою — першою ознакою того, що вона жива.

— Є, — тихо відповіла вона, дістаючи другу чашку.

Вони стояли в напівтемній кухні, чекаючи, поки закипить вода. Між ними не було потреби в гучних словах чи поясненнях. Була тільки спільна кава, зимова ніч за вікном і велика порожнеча, яку їм тепер доведеться вчитися заповнювати по-окремо, але підтримуючи одне одного.

— Стас… я не знаю, як жити без нього.

Голос Ніки тремтів, але вона вже не стримувалася. Вона стояла біля вікна, стискаючи в руках теплу чашку, і дивилася на те, як над Запоріжжям повільно розчиняється нічна темрява.

— Я знала, що його мама мене ніколи не прийме. Я знала, що він не зможе їй протистояти до кінця… — Ніка зробила паузу, ковтаючи гіркий ком у горлі. — І навіть якби вона зробила все, щоб ми розійшлися — це було б не так боляче. Це можна було б пережити.

Вона різко вдихнула повітря, наче їй не вистачало кисню в цій маленькій кухні.

— Я б знала, що він хоча б живий… Що він десь є, дихає, сміється, нехай і не зі мною. А тепер… моє життя втратило сенс. Навіщо жити? Для чого все це, якщо його більше немає ніде?

Стас поставив свою чашку на стіл і зробив крок до неї. Він не намагався обійняти її силоміць, просто став поруч, заповнюючи собою частину тієї порожнечі, що панувала навколо.

— Не кажи так, — тихо, але дивовижно твердо сказав він. Його голос був немов якір, що не давав їй остаточно піти на дно.

Він дивився на неї уважно, і в його погляді було стільки дорослої, вистражданої мудрості, якої зазвичай не буває у людей їхнього віку.

— У тебе буде дитина. Влада.

Ніка миттєво заплющила очі. Від цієї згадки серце знову пропустило удар — боляче, наче по ньому вдарили струмом.

— Це його продовження, — продовжував Стас, і його голос ставав дедалі впевненішим. — Так, боляче. Дуже боляче, Ніко. Я теж не знаю, як воно буде завтра без нього. Але ти маєш триматися. Ти просто не маєш права зламатися зараз.

Він зробив коротку паузу, даючи словам осісти в її свідомості, і додав зовсім тихо:

— Хоча б заради неї. Заради цієї маленької людини всередині, яка ні в чому не винна.

Ніка повільно похитала головою, сльози знову почали капати в чашку з чаєм. — Але я зовсім сама у цьому світі… У мене нікого не залишилося. Ні дому, ні мами, ні Влада.

Стас глибоко видихнув. Здавалося, він збирався з думками, щоб вимовити щось дуже важливе — те, що змінить правила їхнього подальшого існування. Він відповів не одразу.