РОЗДІЛ 13

Сьогодні голос Стаса в слухавці був іншим. Чужим. Глухим, наче він говорив з-під товщі води. Ніка відчула це одразу, ще до того, як він встиг вимовити бодай першу літеру. Весь її світ, що тримався на тоненькій ниточці надії, здригнувся.

— Ні… — тихо, майже нечутно видихнула вона, затуляючи рот рукою, ніби вже знаючи, що зараз почує.

У слухавці зависла важка, нестерпна пауза.

— Серце не витримало… — нарешті сказав Стас, і Ніка почула, як у нього самого здригнувся голос. — Помер у шпиталі. Не приходячи до тями.

Світ зупинився. Звуки вулиці за вікном, гул холодильника в кухні, власне дихання — усе зникло. Залишилася тільки ця фраза, яка гострим лезом розсікла її життя навпіл.

— Ні… — повторила Ніка, хитаючи головою. — Він не міг… Стасе, він не міг нас так кинути…

— Він не хотів… — тихо, майже пошепки відповів він.

І цього було достатньо, щоб усе остаточно розсипалося. Порожнеча накрила її миттєво. Вона була холодною, всеохопною, без жодного звуку. Ніка відчула, як її власне тіло стає чужим, невагомим.

— Це неправда… це неправда… — шепотіла вона, сповзаючи по стіні на холодну підлогу. Наче якщо повторювати це заклинання тисячу разів, закони всесвіту перепишуться, і Влад знову відкриє очі. — Стас помилився… він щось переплутав… це не може бути Влад…

Але десь глибоко всередині, у самому центрі її істоти, вона вже знала. Це знання було важким, як гранітна плита.

Коли через годину зателефонувала Лера, це стало остаточним, фінальним ударом. — Ніка, ти чула? — голос подруги був приглушений сльозами. — Влад помер. Його будуть ховати післязавтра. Коротка пауза, яка здалася вічністю. — Його мама вже всіх повідомила.

Це був ще один удар. Тихіший, але точніший. Ніка зрозуміла все миттєво: Любов Антонівна взяла під контроль навіть його смерть. Вона викреслила Ніку з офіційного списку тих, хто має право сумувати.

Ніка усвідомила: вона не зможе прийти. Навіть просто попрощатися. Любов Антонівна перетворить похорон на останній акт своєї помсти, і Ніка не мала права оскверняти пам’ять про Влада скандалом біля його труни. Стіна, яку звела мати, тепер стала вічною.

Біль був таким сильним, що ставав фізичним. Наче серце не просто розбили, а вирвали з грудей живцем, залишивши на його місці величезну, відкриту рану. Яка не затягується. Яка пульсує від кожного вдиху.

Наступного дня на роботі Ніка була мов тінь. Вона рухалася, розкладала товар, навіть відповідала щось покупцям, але це була не вона. Це була лише оболонка дівчини, яка колись кохала. Її справжня суть залишилася там, у порожнечі новини про смерть.

Пані Світлана кілька разів підходила до неї, тривожно зазираючи в її згаслі очі. — Ніко, дитино… іди додому, — тихо сказала вона, торкнувшись її руки. — Тобі треба полежати. Тобі не можна зараз так… Ніка повільно похитала головою, не підводячи очей від накладної. — Ні… — ледве вимовила вона пересохлими губами. — Вдома ще гірше. Там кожна річ пахне ним.

Жінка не стала наполягати. Вона розуміла, що зараз робота — це єдиний механічний ритм, який не дає Ніці остаточно впасти в прірву. Вона просто мовчки поклала руку їй на плече, передаючи те тепло, якого Ніці зараз так катастрофічно бракувало. І це було єдине, що хоч якось тримало її на цьому світі.

Ніка притисла руку до живота. Маленька істота всередині ще не знала, що вона тепер — єдина пам'ять про людину, якої більше немає.

День похорону став для Ніки найдовшим і найважчим у житті. Вона провела його в магазині, за барикадою з прилавків та звичних справ. Вона свідомо відмовилася від думки піти на кладовище — не через брак любові, а через неможливість витримати ще один удар. Вона не хотіла потрапляти на очі матері Влада, не хотіла ще раз чути ті крижані, отруйні слова про свою провину. Не хотіла бачити її погляд, сповнений ненависті, там, де мало бути лише спільне горе.

Поруч була пані Світлана. Вона виявилася дивовижно мудрою жінкою: не лізла в душу, не втішала банальними фразами й не говорила нічого зайвого. Вона просто була поруч. Її мовчазна, надійна присутність, тепле світло в підсобці та ритмічний звук кроків по крамниці тримали Ніку на плаву. Хоч якось. Як тонкий канат, що не дає зірватися в безодню.

Ближче до вечора, коли зимові сутінки вже почали густішати на вулицях Бабурки, двері крамниці відчинилися, впускаючи подих холодного грудневого повітря. Ніка навіть не одразу підняла очі від розкладеного товару — рухи були механічними, свідомість наче застигла.

— Ніко…

Це був Стас. Вона впізнала цей голос ще до того, як сфокусувала погляд. Він виглядав жахливо: змарнілим, осунувшимся, з темними колами під очима. Здавалося, за ці кілька днів він постарів на цілу вічність.

— Ти як? — тихо запитав він, зупинившись біля прилавка.

І цього простого, щирого запитання вистачило, щоб остання гребля впала. Усі емоції, весь той розпач, який Ніка заковувала в собі протягом дня, прорвалися назовні. Сльози полилися одразу — нестримним, пекучим потоком. Сильно. Вона навіть не намагалася їх витирати чи ховати обличчя. Плечі здригалися від ридання, яке нарешті знайшло вихід.

Пані Світлана вийшла з підсобки, коротко глянула на них — на заплакану Ніку і на зломленого Стаса — і все зрозуміла миттєво. — Забирай її додому, — сказала вона спокійно, звертаючись до Стаса. — Побудь із нею. Я боюся, як би чогось не сталося.

Стас мовчки кивнув. Він обережно взяв Ніку під лікоть, допомагаючи їй вийти з-за прилавка.

Він посадив її в таксі, і поки машина везла їх крізь темні райони міста, Ніка плакала. Безперервно. Без жодної сили зупинитися. Стас сидів поруч, не намагаючись її втішити фальшивими словами. Він просто обійняв її за плечі, пригорнувши до себе, і мовчки гладив по спині.