РОЗДІЛ 12

Між усім цим втиснулася нова реальність її тіла. Листопад уже добігав кінця, а разом із ним закінчувався і другий місяць вагітності. Ранкова нудота, від якої рятувала лише скоринка хліба, і постійна втома стали її щоденними супутниками. Але Ніка трималася. Бо тепер вона була не сама.

Звільнення Херсона на початку місяця дало всім трохи повітря. Це звучало майже як диво і водночас — як незаперечний доказ: це можливо. Наші можуть. Ніка часто ловила себе на думці: «Це ж уже зовсім близько до Мелітополя…». Десь глибоко всередині народжувалася наївна, але світла надія: коли прийдуть наші, мама схаменеться. Можливо, онук чи онучка розтопить те крижане серце, і вони знову стануть сім’єю. Ніка трималася за цю думку, як за рятівний круг.

Коли вона нарешті розповіла все Владу, він був шокований. У слухавці запала тиша на кілька довгих секунд — Ніка навіть подумала, що зник зв’язок. Він намагався осмислити почуте там, де кожен день міг стати останнім. — Я поруч. Я тебе не залишу, — сказав він нарешті. У цих простих словах було все: і відповідальність, і підтримка, і той прихований страх, який він не озвучив, але який Ніка відчула серцем.

Життя налагоджувалося — неідеально, по-своєму, але рухалося вперед.

Одного дня наприкінці листопада Стас забіг до неї в крамничку. — У мене пів години є, — кинув він, важко дихаючи. — Пішли на каву? Ніка усміхнулася: — Пішли.

Вони зайшли в невеличку кав’ярню поруч. Звичне місце, звичні запахи кави та свіжої випічки. Але сьогодні для Ніки все було інакшим — занадто гострим, занадто інтенсивним. — Тобі як завжди, велике лате? — запитав Стас, уже дістаючи гаманець. Ніка похитала головою: — Ні. Фруктовий чай.

Стас здивовано підняв брови. — Та ти що… захворіла? Ти ж без кофеїну не прокидалася. — Не можна, — просто сказала вона, дивлячись йому в очі.

Кілька секунд він дивився на неї дуже уважно, наче зчитував інформацію. І раптом його обличчя розпливлося в щирій, теплій усмішці. — Та ти що?.. Вас можна привітати? Ніка трохи ніяково, але щасливо всміхнулася: — Можна. Другий місяць якраз закінчується. — Це ж чудово! — Стас виглядав справді зворушеним. — А Влад? — Трохи збентежений, — зізналася вона. — Але радий. Дуже.

Вони сіли за столик біля вікна. — Я тільки боюся… — додала вона тихіше. — Якщо повернеться господар квартири, Сергій, мені доведеться шукати нове житло. А з животом, переселенці… сама знаєш, як на нас дивляться. Стас тільки махнув рукою і весело засміявся: — Та не хвилюйся ти! Він так боїться мобілізації, що до кінця війни точно не повернеться. Сидить там десь у Європі й носа не покаже.

Ніка теж ледь усміхнулася. Це було справді заспокійливо. — Добре, — сказав Стас, піднімаючись і поправляючи форму. — Мені вже треба бігти. Він подивився на неї трохи уважніше, ніж зазвичай, і в цьому погляді була справжня братерська турбота. — Бережи себе, красуня. Він на мить завагався і додав: — Тим паче, ти тепер не одна.

Коли він пішов, Ніка мимоволі поклала руку на живіт. Там ще нічого не було видно під светром, але вона відчувала це життя кожною клітинкою. І вперше за всі ці дні в її душі не було липкого страху. Тільки тиха, обережна ніжність, яка допомагала дихати навіть під звуки С-300.

Грудень приніс у Запоріжжя дивне поєднання передсвяткової метушні та воєнного заціпеніння. Місто намагалося жити: на проспектах з’явилися яскраві ліхтарики, вітрини великих магазинів прикрасили ялинковими гілками та золотавими кулями. Це видовище мало б дарувати надію, але Ніку воно лише боляче ранило. Кожен вогник нагадував їй, що цього року Різдво буде не вдома, не в колі великої родини, а в чужій квартирі, де єдиною компанією їй буде власна тривога.

Вже два дні Влад не виходив на зв’язок. Зовсім. Раніше він завжди знаходив можливість надіслати хоча б короткий «+» або смайлик, щоб вона знала — він дихає. Тепер телефон мовчав, і ця тиша була найстрашнішою. Вона була густою, темною і важкою, наче передгрозове небо. Ніка ловила себе на думці, що боїться навіть формулювати свої страхи в словах. Наче якщо не назвати біду — вона не матеріалізується.

Зателефонувати було нікому. Вона знала, що Любов Антонівна навіть слухавку не підніме, почувши її голос. Сльози котилися самі собою, гарячі й нескінченні. Вона ходила на роботу, механічно робила звіти для пані Світлани, але всередині все завмерло від темного, важкого передчуття.

Дзвінок Стаса вибив землю з-під ніг. Вона зрозуміла все ще до того, як він заговорив — за його важким, напруженим диханням у слухавці. — Влад поранений… — голос Стаса був натягнутий, як струна. — Без свідомості. Його евакуювали в Дніпро, зараз у шпиталі.

У Ніки потемніло в очах. Повітря в кімнаті раптом стало замало, воно наче перетворилося на воду, яку неможливо вдихнути. Але одна думка вчепилася в свідомість, як єдина рятівна нитка: «Поранений… але живий. Господи, він живий!» — Я поїду до нього, — сказала вона тихо, більше собі, ніж Стасу. Голос був чужим, немов належав іншій жінці.

Вона швидко відпросилася у пані Світлани. Зібралася миттєво, закинувши в сумку лише найнеобхідніше. Наступного ранку вона вже сиділа в автобусі до Дніпра. Дорога тягнулася нескінченно. Кожна хвилина здавалася годиною, кожна думка — важким ударом під дих. Вона дивилася у вікно на зимові поля, але бачила лише обличчя Влада.

Госпіталь вона знайшла швидко — добре, що він був недалеко від вокзалу. На пункті пропуску військові перевірили її документи й пропустили всередину, у цей світ білих халатів та приглушеного болю. — Він у реанімації, — коротко кинули їй на посту. — Далі — як лікарі дозволять.

Ніка кивнула, відчуваючи, як серце калатає десь у горлі. Вона піднялася на потрібний поверх, але біля входу до відділення її кроки раптом завмерли. Там була вона. Любов Антонівна.

Мати Влада повернулася на звук кроків. Побачивши Ніку, вона немов закам'яніла, а потім різко стиснулася. Очі звузилися, наповнившись холодною люттю. — Що ти тут робиш? — майже прошипіла вона.