РОЗДІЛ 11

Ніка завмерла. Рука з олівцем, яким вона позначала залишки товару, застигла в повітрі. Світ навколо раптом втратив звуки, наче хтось вимкнув гучність. — Що?.. — ледь вимовила вона, не вірячи почутому.

— Просто сходи, — повторила жінка, відходячи до підсобки. — Для себе. Про всяк випадок.

Світ під ногами Ніки не просто похитнувся — він почав повільно розпадатися. Думка, яка ще секунду тому навіть не існувала, яка була заблокована всіма можливими фільтрами свідомості, раптом вибухнула в голові, ставши надто реальною, надто вагомою.

Ніка відчула, як холоне всередині. Кожна клітинка тіла ніби закричала: «Ні!». Цього не могло бути. Не зараз. Вона не планувала дитину. Вона взагалі не думала про це як про щось можливе в осяжному майбутньому. Не в цьому житті, де завтрашній день — це розкіш. Не під час війни, коли небо розривається від ракет. Не тоді, коли Влад там, де кожна хвилина може стати останньою.

Серце почало битися швидше. Занадто швидко, вдаряючись об ребра, як спійманий птах. Перед очима попливли кольорові плями. Вона мовчки кивнула господині, але думки вже не слухалися її, розлітаючись у різні боки.

Світ навколо ніби віддалився, став чужим і несправжнім. Зникли звуки крамниці, зник страх перед С-300, зникли переживання про навчання. Залишилося тільки одне питання, яке пульсувало в скронях, як набат. А якщо?.. Якщо це правда? Що вона робитиме сама у цьому наляканому місті?

Тест показав дві смужки. Чіткі, безжальні, немов дві паралельні лінії, що перекреслили її колишнє життя.

Ніка довго дивилася на цей тонкий шматок пластику в світлі тьмяної лампи у ванній. Наче якщо дивитися достатньо пильно, якщо сконцентрувати всю силу волі — щось зміниться, і одна смужка розчиниться, повертаючи їй звичний світ із його зрозумілими бідами. Але нічого не змінювалося.

Вона була вагітна. Від Влада.

Ця думка була водночас і сліпучим світлом, і крижаним страхом. Вона завжди хотіла від нього дітей. Не одну дитину — цілу родину. Але це було в іншому житті, у тому, яке вони малювали в уяві до лютого. У мирному житті, де є власний дім, де пахне свіжою випічкою, де є стабільність і, найголовніше, де поруч — він. Поруч фізично, а не короткими повідомленнями в месенджері.

А зараз? Чужий район на околиці міста, яке щоночі здригається від прильотів. Чужа квартира, де вона лише гостя. Робота від зарплати до зарплати, кожна копійка з якої вже розписана на оренду та скромну їжу. Навчання, яке потребує сил і часу. І повна, непроглядна невідомість попереду.

У Влада вона навіть не думала просити грошей. Ніка надто добре знала, як він живе там, на «нулі». Знала, як майже вся його зарплата йде на запчастини для розбитого пікапа, на тепловізори, на якісне спорядження, бо від цього залежить життя — його і побратимів. Вона бачила, як він економить на власному комфорті заради спільної справи. Тому щоразу, коли він питав у слухавку: «Тобі щось потрібно? Гроші є?», вона відповідала одне й те саме: «У мене все є, рідний. Не хвилюйся».

І тепер… Сказати йому? Попросити? Вона навіть не знала, з чого почати таку розмову. Як обтяжити його цією звісткою, коли йому й так щодня доводиться тримати небо над головою?

Але думка про те, щоб позбутися дитини… Вона навіть не могла цього уявити. Це було б убивством не просто плоті, а їхнього кохання, того єдиного живого й справжнього, що в них залишилося. Це була їхня спільна часточка. І від усвідомлення цього щось усередині Ніки ставало сильнішим, немов проростав міцний корінь. І водночас — ставало ще страшніше.

Кілька днів вона ходила на роботу, наче в щільному тумані. Робила все на автоматі: приймала товар, відраховувала решту, відповідала на запитання покупців. Говорила. Посміхалася. Але всередині все рвалося на шматки. Думки накочували важкими холодними хвилями. Що робити? Як жити далі? Чи вистачить їй сил винести це все на своїх плечах?

Владу вона так і не сказала. Не могла. Хотіла спочатку сама зрозуміти, як вибудувати цей новий світ. А часу залишалося зовсім мало. Лікар у консультації підтвердив її здогадки: «Шість тижнів». Ця цифра раптом зробила все остаточним і реальним.

Того дня, коли зміна вже добігала кінця, Світлана Миколаївна покликала її до невеликого столика в кутку. — Сідай, — сказала вона спокійно, але в її голосі відчувалася та сама жіноча проникливість, від якої нічого не приховаєш. Ніка мовчки сіла навпроти, відчуваючи, як тремтять пальці. — Що з тобою, дівчинко? — прямо запитала жінка, вдивляючись у її бліде обличчя. — Ти сама не своя останні дні. Помиляєшся в підрахунках, дивишся крізь людей.

Це питання стало останньою краплею, що переповнила чашу. Захисна дамба, яку Ніка будувала навколо себе, впала. — Я не хочу позбуватися дитини… — голос зірвався, став тонким і ламким. — Але як я її буду ростити? Я навіть не знаю, скільки ще зможу працювати у вас… Живота ж не сховаєш. Кому я буду потрібна з немовлям на руках?

Сльози пішли самі. Беззвучні, гарячі, вони котилися по щоках, і Ніка навіть не намагалася їх витирати. Світлана Миколаївна трохи помовчала, даючи їй можливість виплакатися, а потім тихо запитала: — Де твої батьки, Ніко?

Це питання боляче вдарило під дих. — Тато помер… коли мені було шістнадцять, — схлипнула вона. — А мама… Вона не змогла договорити, лише безнадійно махнула рукою. Жінка все зрозуміла без слів. Вона кивнула, наче підтверджуючи якісь свої думки, і змінила тему: — Добре. На кого ти вчишся? — Бухгалтерський облік… третій курс… — витиснула з себе Ніка. — Тобто теорію знаєш, із цифрами дружиш? — уточнила Світлана Миколаївна. Ніка кивнула.

Жінка випрямилася, її погляд став діловим і впевненим. — Давай так. Я навчу тебе робити звіти по моєму магазину. Почнемо з простого — первинна документація, облік залишків. Будеш мені допомагати. А коли вже не зможеш стояти за прилавком через термін, перейдемо на дистанційку.

Ніка підняла очі, повні сліз і нерозуміння. — Якщо в тебе буде виходити, — продовжила власниця магазину, — я порекомендую тебе своїм знайомим. У них теж невеликий бізнес, і їм завжди катастрофічно не вистачає часу на папери та звітність. Будеш мати підробіток вдома, із дитиною. Хочеш спробувати?