РОЗДІЛ 10

Трохи пізніше, коли йому вдалося на кілька хвилин зачинитися у ванній, він набрав Ніку. Намагався пояснити все якомога м’якше, підбирав слова, говорив про бабусь і обов'язки. Але Ніка, яка вже чекала на нього, лише тихо зітхнула в слухавку.

— Я розумію, Владе. Твоя мама мене ніколи не прийме. Для неї я — загроза її ідеальному світу.

Він мовчав, бо заперечити не міг. Обидва знали: у цьому колі «обраних», де прокурорські зв’язки важили більше за почуття, Ніка була чужорідним елементом.

Увесь день Ніка провела в квартирі Сергія, оточена квітами, які тепер здавалися їй єдиними свідками її самотності. Час тягнувся, як розплавлений свинець. Вона уявляла цей банкет: кришталь, дорогі сервізи, тітку Іру, яка розпитує про нагороди, і Олену — красиву, доглянуту, «свою». Дівчину, яка не знає, що таке збирати життя в одну сумку під обстрілами.

Влад вирвався лише ввечері. Він прилетів до неї, наче за ним гналися всі демони пекла. Його обличчя було сірим від утоми й люті. Офіційний обід, липкі натяки Любові Антонівни про «спільне майбутнє з правильними людьми» виснажили його більше, ніж доба в дозорі.

До комендантської години залишалося всього кілька годин. Останні години його відпустки. Вони не витрачали їх на розмови. Слова були вичерпані під час денних суперечок.

Вони провели цей час у ліжку. У темряві квартири, де єдиним світлом були далекі вогні міста, що відбивалися на стелі, все інше зникло. Влад наче намагався насититися нею перед від’їздом. Його дотики були жадібними, відчайдушними, майже болючими. Він цілував її так, ніби хотів залишити на її шкірі невидиме тату, яке б нагадувало йому, хто він є насправді, там — у сирому бруді окопів. Це було кохання на межі з криком, спроба зупинити час, який невблаганно витікав крізь пальці. Кожна секунда була на вагу золота, кожен подих — спільним.

А потім прийшов час прощатися. Влад швидко одягався. Знову камуфляж, знову важкі берці. Він знову перетворювався на воїна, ховаючи чоловіка, який щойно плакав у її обіймах, глибоко всередину.

— Я писатиму. Щодня, якщо буде зв’язок, — сказав він, притискаючи її до себе востаннє вже в коридорі. — Чекай на мене.

Він пішов. Тупіт його берців по сходах відлунював у її серці порожнечею. Двері зачинилися. Клацання замка прозвучало як остаточний вирок.

Ніка ще кілька секунд стояла, притулившись лобом до холодного металу дверей. А потім тиша квартири просто розчавила її. Вона сповзла на підлогу й заплакала. Це був не просто плач — це було гірке, надривне ридання людини, у якої щойно забрали частину тіла.

Їй здавалося, що її серце поїхало разом із ним — у тому таксі, на той поїзд, туди, де знову буде вогонь і смерть. Біль у грудях був неймовірним, фізичним, таким сильним, що важко було зробити навіть короткий вдих. Вона обхопила себе руками, намагаючись втримати залишки його тепла, але квартира вже почала холонути. Вона знову була одна. Сама проти всього світу, проти війни і проти Любові Антонівни, яка зараз, напевно, задоволено прибирала зі столу кришталь, вважаючи, що перемогла.

Це був момент, коли тиша навколо стала настільки густою, що її можна було відчути на дотик. Вона тиснула на плечі, заповзала під шкіру, витісняла з легенів останнє тепле повітря, яке залишилося після його присутності.

Ніка не пам’ятала, скільки часу вона так просиділа на підлозі в коридорі, обхопивши коліна руками. Ключі, які вона все ще стискала в долоні, боляче врізалися в шкіру, але цей фізичний біль був лише слабким відлунням того, що коїлося всередині.

Вона згадувала його очі перед самим відходом — у них була така бездонна печаль і така відчайдушна любов, що здавалося, він сам розривається на шматки. Мама Влада могла святкувати свою маленьку «перемогу» — вона виборола цей останній день, заповнила його родичами, порцеляновими чашками та порожніми розмовами, але вона ніколи не зможе зрозуміти, що справжній Влад залишився тут, у цій маленькій квартирі на Бабурці.

Ніка підвелася, хитаючись, наче після важкої хвороби. Кожен крок по кімнаті відгукувався болем. Вона підійшла до вікна. Запоріжжя занурилося в комендантську темряву. Місто здавалося вимерлим, лише десь далеко промайнуло світло фар — можливо, це було таксі, що везло його на вокзал.

Вона торкнулася листя квітів на підвіконні. — Ми будемо чекати, — прошепотіла вона, і її голос прозвучав чужо в порожній кімнаті. — Ми просто будемо чекати.

Біль у грудях не вщухав, він просто став тупим і постійним, як старий шрам. Ніка знала, що завтра знову будуть пари онлайн, знову буде робота в крамниці, знову будуть тривоги та новини з фронту. Але тепер усе це мало інший сенс. Вона мала вистояти. Заради нього. Заради того, щоб коли він повернеться наступного разу — можливо, вже назавжди — вона зустріла його такою ж сильною, якою він її побачив у той перший день на порозі магазину.

Вона лягла в ліжко, яке ще зберігало його запах — запах пороху, вітру та рідної людини. Закрила очі, і перша ніч цієї нової нескінченної розлуки почала свій відлік.

Жовтень приніс у життя Запоріжжя нові, ще більш виснажливі випробування. Осінь, яка зазвичай дарувала місту золотавий спокій Хортиці, цього року стала синонімом заціпеніння. Місто почали обстрілювати з комплексів С-300 майже регулярно, перетворюючи нічний відпочинок на лотерею зі смертю.

Це було найстрашніше, до чого неможливо було звикнути. Логіка війни зламалася: спочатку лунав приліт — глухий, важкий удар, від якого здригалася сама земля, а вже потім, немов запізніле відлуння трагедії, починала вити сирена. Без попередження. Без шансу сховатися. Без тих рятівних хвилин, які зазвичай давали змогу добігти до коридору чи підвалу.

Місто знову стало напівпустим, немов вицвіла стара фотографія. Людей на вулицях помітно поменшало, а машини зникали з доріг ще задовго до настання темряви. Здавалося, навіть саме повітря змінилося — воно стало важчим, густішим, наче було вщент просочене колективною тривогою тисяч людей, що затамували подих.