РОЗДІЛ 9

Вони пішли до машини, і хоча на серці залишився гіркий осад, вона заборонила собі про це думати. У них було «зараз», і це «зараз» пахло вересневим Запоріжжям, бензином і надією.

Дні йшли швидко, немов пісок, що нестримно витікає крізь пальці. Кожна година тепер мала іншу вагу, іншу цінність. Господиня крамнички, мудра жінка, яка щодня спостерігала за цією закоханою парою крізь скло вітрини, одного дня лише м’яко усміхнулася й сказала: — Ніко, знаєш що… Давай ти ці дні не виходитимеш. Я сама попрацюю, впораюся якось.

Ніка розгублено подивилася на неї, не вірячи власним вухам. — Але як же зміни?.. Я не можу вас так залишити. — Без зарплати, звісно, — додала жінка, знизавши плечима з удаваною суворістю. — Зате часу разом у вас буде більше. А це зараз дорожче за будь-які гроші.

І в цій простій людській доброті було стільки розуміння, що Ніка лише тихо прошепотіла: «Дякую…», відчуваючи, як до горла підступає клубок вдячності. Тепер після пар вона була абсолютно вільна. Світ навколо став другорядним, а робочі будні відступили, даючи місце головному.

І вони були разом. Вони зустрічалися з друзями, ходили в затишні кафе, де запах кави змішувався з ароматом осені, годинами гуляли стежками Хортиці. Вони відчайдушно надолужували все те, що в них підло відібрала розлука.

Мама Влада, звісно, не мовчала. Вона відверто виказувала своє невдоволення тим, що син цілими днями «вештається з цією переселенкою». Але змінити нічого не могла. — Вона ж цілий день із татом на роботі, — якось сказав Влад Ніці, коли вони їхали містом. — В прокуратурі. То що мені — вдома самому сидіти? Ніка лише кивнула. Це був їхній маленький, хиткий баланс між обов’язком перед родиною та правом на власне щастя.

Одного дня Влад заїхав за нею з особливою усмішкою. — Стас приїхав. На один день, — сказав він. — Домовилися зустрітися. Ніка одразу усміхнулася у відповідь. Стас був частиною того їхнього, минулого життя, і почути про нього було наче отримати привіт із мирних часів. — Давно не бачилися…

День видався теплим, справжнім вересневим золотом. Тим самим, коли сонце вже м’якше, але ще гріє по-літньому щиро. Вони вирішили поїхати на берег Дніпра, влаштувати пікнік. Шашлики, сміх, прості розмови — те, що раніше було звичним, а тепер стало майже святом.

Зустріч друзів була теплою і щирою, наче не було цих місяців війни між ними. Хлопці порались біля мангалу, щось обговорювали, сміялися. А Ніка на мить відійшла до води — просто побути сама, вдихнути річкову прохолоду.

Вітер легко торкався волосся, Дніпро тихо шумів, розбиваючи дрібні хвилі об каміння. Скелясті береги позаду створювали відчуття, ніби цей момент вирізаний із іншого життя і назавжди захищений від усього злого. Хлопці на хвилину замовкли і просто подивилися на неї.

Вона стояла біля води — тендітна, світла, майже нереальна на фоні цієї суворої природи. Русяве довге волосся було зібране в недбалий пучок, і неслухняні локони м’яко обрамляли її ніжне обличчя. Темно-карі очі, великі й виразні, дивилися кудись удалечінь. Вона трохи прищурювалася від яскравого осіннього сонця і ледь усміхалася своїм думкам, коли промінчики торкалися її пухких вуст.

— Красива… — тихо сказав Стас, ніби сам до себе. Влад нічого не відповів, але в його погляді було все: і біль розлуки, і безмежна ніжність, і обіцянка.

День минув легко. Вони сміялися, їли, сидячи просто на траві. Хлопці наперебій розповідали про свої бойові виходи. З іронією, з жартами, наче це не про них, наче це просто переказ якогось фільму. Але Ніка відчувала інакше. Вона бачила, як на мить стає важким їхній погляд. Кожен такий «вихід» — це не просто історія. Це шрам на душі, який вони навчилися ховати за солдатською усмішкою.

Коли вже почали збиратися, Стас раптом сказав: — Владе… як же я тобі заздрю. Влад підняв на нього погляд. — Якби мене чекала така дівчина, як Ніка… — він ледь усміхнувся. — Я був би найщасливішим чоловіком.

Це було сказано без жодної злоби. Лише щирість і трохи втоми людини, яка теж мріє про свій тихий берег.

Мама Влада, звісно, не могла дозволити собі не залишити останній, вирішальний слід на сценарії його короткої відпустки. Для Любові Антонівни це був не просто останній день перебування сина вдома — це був останній шанс повернути його в те річище «правильного» життя, яке вона так ретельно вибудовувала роками. Весь тиждень вона терпіла його відсутності вдень, але неділю вирішила перетворити на бенефіс своєї материнської влади.

Цей день припадав на неділю. Ранок почався не з телефонного дзвінка, а з м’якого, але настирливого стукоту в двері його кімнати. Влад ще не встиг розплющити очей, як пані Любов уже стояла на порозі — бездоганно вбрана, з обличчям, що випромінювало лагідну непохитність.

— Владіку, прокидайся, — промовила вона, розсуваючи важкі штори. — Сьогодні великий день. Ми вирішили організувати зустріч із ріднею. Бабусі вже з сьомої ранку на ногах, вони ж не переживуть, якщо ти поїдеш, не пообідавши з ними.

Влад сів на ліжку, розтираючи обличчя руками. Він відчував себе загнаним у кут. Весь цей тиждень він жив на два фронти: вдень — з Нікою, де було дихання, кохання і справжність; вночі — тут, у стерильній чистоті батьківського дому, під негласним наглядом.

— Мамо, ми ж домовлялися... — почав він глухим від сну голосом. — Я хотів провести цей день інакше. Це мій останній день, і я маю плани.

Любов Антонівна навіть не здригнулася. Вона підійшла ближче, поправляючи покривало. — І тітка Іра приїде спеціально з іншого кінця міста. Ми вже все приготували, Владе. Невже ти так не поважаєш свою сім’ю? Невже ці... твої нові знайомства важливіші за рідну кров?

Він хотів заперечити, хотів сказати, що Ніка — це не «знайомство», а частина його душі. Але мати вміло перебила його, додавши ту саму деталь, яку готувала як головний козир: — І ще зайде моя колега з донькою. Ти ж пам’ятаєш Оленку? Вона так виросла, така розумниця, закінчує магістратуру в юридичному. Людочка, її мама, дуже хоче, щоб ви поспілкувалися.