РОЗДІЛ 8

Пізніше квартира знову стала тихою. Але це була інша тиша — наповнена вмиротворенням і теплом. За вікном западала ніч, а на кухні затишно мурчав холодильник. Ніка стояла біля плити, готуючи вечерю. Її рухи були повільними, заспокійливими. Звичайнісінька справа — нарізати овочі, поставити чайник — зараз здавалася їй священним ритуалом. — Я навіть забула, як це, — тихо сказала вона, не обертаючись, спостерігаючи, як пара здіймається над каструлею. — Просто готувати… для когось. Не для себе, щоб просто закинути щось у шлунок перед зміною, а для тебе.

Влад сидів за столом, підперши голову рукою, і не зводив із неї очей. Він вивчав її, ніби намагався заново вивчити кожен вигин її постаті, кожен рух плечей. — Я теж забув, як це — просто бути вдома, — відповів він голосом, у якому нарешті почала зникати та залізна жорсткість. — Не в бліндажі, не в підвалі, а там, де є білі стіни, гаряча вода і… ти.

Вони обмінялися поглядами. У цьому візуальному діалозі було сказано все про їхні страхи й про те, як вони врятували одне одного в цю тяжку весну та літо.

Під час вечері Ніка розповідала. Вона виливала на нього все те, що неможливо було передати в коротких повідомленнях. Про роботу в крамниці, де люди інколи зривалися на крик від нервів, а інколи плакали прямо біля каси. Про цю квартиру, яка стала її фортецею. Про пані Марію з міськради, яка допомогла їй не просто з житлом, а з вірою в людей. Про те, як вона жила всі ці місяці, балансуючи між навчанням онлайн та плетінням сіток у школі.

Влад слухав надзвичайно уважно. Він не перебивав, лише іноді кивав, і його погляд ставав теплішим, коли вона згадувала про дрібні перемоги над побутом. Він вбирав її голос, як суха земля вбирає дощ. — А в тебе які плани на ці десять днів? — обережно запитала вона, боячись порушити цей крихкий затишок згадкою про обов'язки.

Він трохи помовчав, крутячи в руках чашку з чаєм. — Мама ще не знає, що я приїхав, — сказав він нарешті. — Я хотів спершу побачити тебе. Але завтра поїду до неї. Вона образиться, якщо не зайду в перший же день. Ти ж знаєш її… вона й так на голках весь цей час.

Ніка мовчки кивнула. Вона знала. Вона пам’ятала холодний погляд мами Влада і те, як міцно та тримала сина під своїм психологічним контролем. Це була жінка, чиє схвалення завжди було важко здобути, і яка мала на Влада величезний вплив. Ця тінь минулого життя промайнула між ними, але Ніка не дала їй затриматися.

— Звичайно, їдь, — м’яко сказала вона. — Вона чекала на тебе не менше, ніж я. — А потім… — він знизав плечима, — а потім я хочу просто бути з тобою. Кожну хвилину. Нам треба стільки всього надолужити.

Ніка нічого не відповіла. Вона лише тихо дивилася на нього через стіл, підсвічений жовтуватим світлом кухонної лампи. Вона намагалася зафіксувати в пам’яті кожну нову рису його обличчя, кожну зморшку, кожен жест. Бо десять днів — це ніби ціле життя, коли ти поруч. І водночас — це всього лише коротка мить перед тим, як війна знову покличе його назад. Але сьогодні… сьогодні вони були сильнішими за війну. Сьогодні вони були просто Нікою та Владом у тихій квартирі на Бабурці.

Вранці квартира Сергія здавалася наповненою особливим світлом. Сонце м'яко лягало на підвіконня з квітами, а в повітрі ще відчувався аромат кави та присутності Влада. Він поснідав швидко, по-військовому, і почав збиратися. Кожен його рух — як він поправляє форму, як зашнуровує берці — Ніка ловила поглядом, наче намагалася вивчити напам'ять. Коли двері за ним зачинилися, вона ще довго стояла в коридорі, прислухаючись до кроків на сходах.

Ніка ще трохи посиділа в тиші, ніби намагаючись втримати цей ранок, запах його куртки, тепло його рук. Це було занадто добре, щоб бути правдою. Але реальність швидко нагадала про себе.

Вона відкрила ноутбук. Пари були онлайн. На екрані з'являлися презентації, викладач щось монотонно розповідав про теорію, але Ніка була далеко. Вона слухала голос у навушниках, машинально робила нотатки в зошиті, але її думки постійно поверталися до вчорашнього дня. До того, як він стояв у дверях крамниці. До його хрипкого голосу. До того відчуття неймовірної захищеності, яке з’явилося вперше за пів року.

Він був поруч. Це усвідомлення пульсувало в ній, як друге серце.

Після пар вона трохи перепочила, дивлячись у вікно на запорізькі багатоповерхівки. Тепер вони не здавалися такими сірими. Потім почала збиратися на роботу. Вони домовилися, що Влад зустріне її після зміни. І весь день Ніка ніби не йшла, а літала. Робота в крамниці, яка зазвичай виснажувала своєю одноманітністю та дрібними конфліктами з покупцями, сьогодні стала другорядною. Навіть найважчі клієнти не могли зіпсувати їй настрій. Вона усміхалася кожному, механічно подавала решту, а всередині рахувала хвилини до закриття.

Влад був тут. У цьому місті. І попереду в них було цілих десять днів. Десять днів безкінечного щастя.

Він чекав її біля магазину саме там, де вони домовилися. Ніка побачила його фігуру здалеку — він стояв, трохи спершись на стіну, і вдивлявся в потік людей. Серце знову зробило той самий знайомий кульбіт. Вона прискорила крок і вже за кілька секунд була поруч, готова знову потонути в його обіймах.

Але щось було не так.

Він усміхнувся, побачивши її, але ця усмішка була іншою — винуватою, трохи натягнутою. В очах не було тієї легкості, з якою він ішов від неї вранці. Тінь, що впала на його обличчя, була надто помітною.

— Що сталося? — одразу запитала вона, відчуваючи, як радість всередині починає змінюватися тривогою. Влад важко зітхнув, відводячи погляд убік. — Мама… — вимовив він, і цього одного слова Ніці було достатньо, щоб зрозуміти все.

Стара історія, старі конфлікти, які війна лише загострила. Мама Влада ніколи не приховувала свого ставлення до їхніх стосунків, але тепер вона використала найважчу артилерію.

— Вона поставила питання руба, — сказав він, і в його голосі почулося роздратування навпіл із безсиллям. — Наполягає, щоб я ночував тільки вдома. Всі ці десять днів. Ніка мовчала, відчуваючи, як приємне тепло вечора миттєво випаровується.