Розділ 7

Ніка працювала багато й сумлінно. У вихідні, коли тіло просило відпочинку, вона йшла до знайомої школи. Там, у великому спортзалі, натягували основи для маскувальних сіток. Пальці вже звикли до шорсткої тканини, а вузли в’язалися самі собою під нескінченні розмови про фронт, волонтерку та надію.

У квартирі друга Стаса, Сергія, на неї чекали квіти. Вони стали її мовчазними співрозмовниками. Догляд за цими рослинами став для неї своєрідною терапією. Поливаючи їх, вона згадувала настанову пані Марії та жарт Стаса про те, що вони мають вижити. Щоразу, коли на підвіконні з’являвся новий листочок, Ніка відчувала крихку перемогу життя над хаосом війни. Щовечора вона чекала на зв’язок із Владом. Ці короткі хвилини в месенджерах або рідкісні дзвінки були її єдиним містком до того світу, де вона не була самотньою.

У вересні життя додало нових обертів — почався навчальний курс. Онлайн-навчання в умовах війни було специфічним: лекції переривалися тривогами, а семінари проходили під звуки вибухів десь на околицях. Ніка відчайдушно намагалася поєднувати роботу і навчання. Вона попросила господиню крамнички ставити її саме у вечірні зміни, щоб зранку мати змогу сидіти перед ноутбуком, занурюючись у конспекти.

Добиратися додому ввечері було справжнім випробуванням. Дорога на Бабурку — далеку, розтягнуту вздовж Дніпра — здавалася нескінченною. Місто занурювалося в глибоку, липку темряву світломаскування. Автобуси ходили рідко, вуличне освітлення було вимкнене, і шлях до зупинки через порожні двори викликав неприємний холодок у спині. Але Ніка трималася за цю роботу. Гроші на життя були потрібні як ніколи, а розраховувати на допомогу мами після тієї розмови було неможливо. Та й господиня була нею задоволена: Ніка працювала відповідально, не скаржилася на втому і завжди була чесною з касою.

Новини про блискавичне звільнення Харківської області у вересні стали для всіх наче ковтком чистого і свіжого повітря. У повітрі Запоріжжя, просякнутому запахом пилу та тривоги, раптом з’явився аромат надії. Люди в магазині частіше посміхалися, а розмови про «скору перемогу» звучали вже не як мрія, а як чіткий план.

Того дня зміна Ніки починалася о третій годині дня. Осіннє сонце ще трохи пригрівало, виграючи на вітринах магазину. Ніка тільки-но прийняла касу, перевірила товар на полицях і стала за прилавок, готуючись до звичайного робочого вечора.

Дзвіночок над дверима дзинькнув. Ніка машинально, не відриваючись від зошита з записами, підняла очі. І завмерла. Дихання перехопило так, ніби вона раптово опинилася під водою.

У дверях стояв військовий. У прифронтовому місті люди в пікселі були всюди, це вже давно стало звичним буденним явищем. Але зараз серце Ніки забилося з такою швидкістю, що, здавалося, його стукіт чути на всю крамницю.

Перед нею стояв він. Але це було знайоме і водночас зовсім чуже обличчя. Це вже не був той підліток, у м’яких рисах якого лише проглядався майбутній чоловік. Перед Нікою стояв воїн. Змужнілий, широкий у плечах, він ніби став вищим і важчим. Обличчя, загартоване місяцями випробувань під відкритим небом, було густо засмаглим — тією особливою «фронтовою» засмагою, яка не змивається.

Його яскраві блакитні очі тепер дивилися зовсім інакше. У них більше не було юнацької безтурботності; у них читався новий, важкий і невідомий досвід, який неможливо пояснити словами. Чорне волосся, коротко підстрижене і припорошене сірим пилом доріг, навіть на вигляд здавалося жорстким, немов сталевий дріт.

— Влад!.. — цей звук був чимось середнім між відчайдушним всхлипом і скриком радості.

Ніка навіть не зафіксувала моменту, як вона вибігла з-за прилавка. Вона не відчувала під собою підлоги, не бачила стелажів. Світ звузився до однієї точки — до нього. Вона опинилася поруч миттєво, майже врізавшись у його груди, захищені цупкою тканиною форми.

Він обійняв її так міцно, що на мить здалося — зараз зламаються ребра. Але цей біль був найбажанішим у світі. Ніка зарила ніс у його плече, відчуваючи запах пороху, диму, сухого полину та металу — запах війни, який тепер став частиною його самого.

— Ти?.. Звідки?.. Як?.. — тільки й могла вона витискати з себе, захлинаючись сльозами, що миттєво заслали очі.

Влад нічого не відповідав, він лише сильніше притискав її до себе, ховаючи обличчя в її волоссі. Його руки, тепер загрубілі, з мозолями та дрібними подряпинами, тремтіли.

Десь поруч, немов крізь товщу води, пролунав голос господині крамнички. Вона стояла біля входу в підсобку, витираючи руки об рушник, і дивилася на них із сумною, але доброю усмішкою. Вона все зрозуміла без жодних пояснень. — Мабуть, у тебе сьогодні вихідний, Ніко, — тихо, але впевнено сказала жінка. — Йдіть уже. Чекаю тебе завтра.

Це був момент, коли час перестав бути лінійним. Він ніби згорнувся у вузол, де минуле, теперішнє та непевне майбутнє зіткнулися в одній точці — за прилавком маленької крамниці в Запоріжжі.

Влад стояв перед нею, і Ніка ніяк не могла надихатися. Повітря здавалося густим, наелектризованим. Вона відчувала під пальцями жорстку тканину його форми, яка пахла не парфумами, а гострим, залізистим духом війни — сумішшю мастила, солярки, диму та випаленого степу. Цей запах був чужим для цивільного міста, але зараз він став для неї найріднішим, бо означав одне: він тут. Він дихає.

Господиня крамнички, мудра жінка, яка за ці місяці бачила тисячі таких очей, просто кивнула. Її слова про вихідний пролунали як благословення. Ніка навіть не зняла фартух — вона просто схопила сумку, і вони вийшли у вересневе надвечір’я.

Таксі приїхало швидко. Місто за вікном миготіло жовто-багряними плямами дерев, але Ніка не бачила вулиць. Вона бачила лише його руку, яка міцно, майже до болю, стискала її долоню.

Поки вони їхали в таксі до квартири на Бабурці, де тепер жила Ніка, Влад говорив швидко, уривчасто. Здавалося, він боявся, що якщо замовкне хоч на мить, магія цієї зустрічі розвіється, і він знову опиниться в бліндажі під звуки артилерійської дуелі. — Мене відпустили на десять днів, — він усміхнувся, але в глибині його блакитних очей, затягнутих серпанком утоми, проглядала тінь того, що він залишив там. — Відпустка. Перша справжня відпустка.