Розділ 5

Ще один гуркіт. І дзвін розбитого скла. Я інстинктивно пригнулася, накриваючи голову руками. Кілька секунд — чи хвилин — я просто сиділа не рухаючись. А потім настала тиша. Така, що аж дзвеніла у вухах.

Я повільно підняла голову. І побачила. Вікно. Його більше не було. Рама стояла порожня, як відкрита рана. Скло було всюди: на підлозі, на столі, на моїй ковдрі. Холодне повітря різко вдарило в обличчя. Я навіть не одразу відчула, як тремчу.

Приліт… Десь зовсім поруч із гуртожитком.

Руки почали трястися сильніше. Я провела долонями по обличчю, ніби перевіряючи — чи ціла. Жива. Ціла. Якби прилетіло в саму кімнату, від мене б нічого не залишилося. А так — лише посічене скло і холод, що заповнював простір. Але всередині… всередині щось розсипалося.

Двері розчинилися різко. — Ніка! На порозі стояла Оля. Вона тільки-но зайшла в гуртожиток, щоб забрати мене, і цей вибух застав її майже в дверях. Задихана. Перелякана. — Ти як?! Тебе не зачепило?! — Ні… — голос був чужий. — Я… я ціла…

Оля швидко оглянула кімнату. — Тут не можна залишатися. Я лише кивнула. Навіть не сперечалася. Не було сил. — Збирай найнеобхідніше. Пішли до мене.

Я механічно почала складати речі. Не думаючи. Не аналізуючи. Телефон. Документи. Кілька кофт. Усе інше раптом перестало мати значення. Кімната, яка ще недавно була моїм маленьким світом, тепер виглядала чужою. Розбитою. Небезпечною. Ми вийшли швидко. Не озираючись.

У Олі було тісно. Дуже. Квартира, розрахована на двох, тепер вміщувала п’ятьох. Матраци на підлозі. Речі в кутках. Постійний рух. І все одно — тут було тепло.

— Слухай, — сказала Оля трохи ніяково, коли ми зайшли, — ти, звісно, залишайся… але… ну… максимум на кілька днів. Ми і так тут як оселедці. — Я розумію, — тихо відповіла я.

І я справді розуміла. Кожен зараз тримався як міг. Кілька днів. Цього мало вистачити. Мало…

Вже наступного дня я почала шукати роботу. Не для «потім». Для «зараз». Щоб було де жити. Щоб не залежати. Щоб не дзвонити мамі. Це було принципово. Маленький продуктовий магазин на розі взяв мене без зайвих питань. — Головне — щоб працювала, — сказала власниця.

І я працювала. Довго. Без перерв. Механічно. Каса. Товар. Люди. Іноді це навіть допомагало не думати. Але грошей катастрофічно не вистачало. Оренда вимагала внесок наперед. І ця сума здавалася недосяжною. Я рахувала. Перерахувала. І кожного разу — мінус.

Того дня двері магазину тихо відчинилися. Я навіть не підняла очей. — Добрий день, — машинально сказала я. — Добрий…

Голос був знайомий. Я різко підняла голову. — Стас? Він стояв біля входу, трохи розгублений. — Ніка… ти… тут працюєш? В його голосі було здивування. І щось ще. Тривога.

Я знизала плечима. — Так вийшло. Він підійшов ближче, оглянув мене уважно. — А що сталося?

Я хотіла сказати «нічого». Як завжди. Але не змогла. Сили триматися раптом закінчилися. — Я можу… на пів години? — звернулася я до власниці. Та кивнула. — Іди.

Ми сіли в маленькій кав’ярні неподалік. Там було тихо. І це раптом стало небезпечно. Бо в тиші починали говорити думки. — Розказуй, — тихо сказав Стас.

І я розповіла. Про маму. Про слова, які досі різали. Про приліт. Про вибиті вікна. Про те, як збирала речі, не розуміючи, що саме залишаю. Про Олю. Про «кілька днів». Про роботу. Про те, що грошей не вистачає.

Слова лилися самі. Без контролю. І коли я замовкла — стало дивно легко. І водночас — страшно. Бо тепер це було сказано вголос.

Стас мовчав. Довго. Дивився в чашку. Потім підняв очі. — Слухай… — обережно почав він. — У мене є варіант. Я напружилася. — У мене друг поїхав за кордон. Давно вже. Квартира стоїть порожня. Я не перебивала. — Ключі — у моїх батьків. І… якщо він не буде проти… — він на секунду замовк. — Ти зможеш там пожити.

Я не повірила одразу. — Серйозно?.. — Так. Там ніхто не живе. А мамі зараз незручно їздити через все місто — поливати квіти, перевіряти. Та й я… — він криво усміхнувся, — я тут буваю максимум годину-дві. І знову їду. — Куди? — До своїх, — коротко відповів він. І цього було достатньо.

— Я поговорю з батьками, — додав він. — Думаю, вони тільки «за» будуть. Я мовчала. В горлі стояв клубок. — Це… це занадто, — тихо сказала я. — Це нормально, — твердо відповів Стас. — Зараз усі тримаються разом. Інакше ніяк.

Я опустила очі. — Дякую… — Поки що не дякуй, — усміхнувся він. — Я ще не домовився.

Я теж ледь усміхнулася. Але всередині… вперше за довгий час з’явилося відчуття опори. Маленьке. Крихке. Але справжнє.

Коли ми повернулися до магазину, світ уже не здавався таким безвихідним. Не простим. Не безпечним. Але… трохи менш страшним. Бо іноді достатньо однієї людини, щоб знову з’явилася надія.

Ввечері дзвінок від Стаса був саме тим, якого я так чекала. Телефон задзвонив — і серце одразу прискорило ритм. — Алло?.. — Сергій дозволив, — без зайвих вступів сказав Стас. У його голосі вперше за довгий час прозвучала легкість. — Я сказав, що ручаюся за тебе.

Я заплющила очі. Видих. Глибокий, тривалий — такий, ніби я затримувала дихання всі ці дні. — Платиш тільки за комуналку, — продовжив він. — І єдина умова… Коротка пауза. — Квіти мають вижити, — розсміявся Стас.

Я теж не стримала усмішки. — Це найскладніше, що мені доведеться робити, — тихо пожартувала я у відповідь. — Завтра заїдеш до моєї мами. Вона поїде з тобою, усе покаже, пояснить. Не хвилюйся, там усе нормально. — Його голос знову став діловим, зібраним. — Бувай. Мені вже час бігти. — Дякую тобі… — встигла сказати я. — Потім подякуєш, — кинув він і поклав слухавку.