Розділ 4

Він розвернувся і пішов слідом за іншими. А я ще довго стояла нерухомо, дивлячись на двері, що зачинилися за ними. І вперше за весь цей нескінченний лютий-березень я відчула не тільки страх, а й дивну, вперту віру: ми вистоїмо.

Початок квітня приніс перші обнадійливі новини: Київську область звільнили. Це слово — «звільнили» — звучало майже нереально, наче відлуння з якогось іншого, паралельного життя.

На кухні, де роботи тепер стало трохи менше, дівчата стиха перешіптувалися, ловлячи кожне слово з ранкових зведень: — Ось побачиш, зараз їх звідти виженуть і перекинуть війська на наш напрямок… — Та вже скоро… не зможуть вони довго триматися, коли наші так тиснуть…

Ці розмови дарували надію — обережну, крихку, таку, яку боялися озвучити занадто голосно, щоб не злякати удачу. Поступово гостра потреба готувати обіди для блокпостів відпала — у військових нарешті налагодили централізоване харчування. Волонтерська кухня, яка ще вчора гула як вулик, стихла. Разом із цією тишею в душу прокралася дивна порожнеча, наче в нас відібрали щось життєво важливе, що тримало на плаву.

— Слухай, — якось сказала Оля, заглядаючи в мою кімнату, — у школі неподалік плетуть маскувальні сітки й збирають передачі на фронт. Підеш зі мною? Я навіть не замислювалася: — Піду.

Мені потрібно було діяти. Постійно, без зупинок, аби не залишатися наодинці з власними думками, які в темряві ставали надто важкими. Школа тепер жила зовсім іншим життям: не навчанням, а невтомною допомогою. У класах, де ще недавно діти писали контрольні, тепер натягували нитки основи, вплітали клапті тканини в маскувальне плетиво, пакували нескінченні коробки. Скотч, маркування, нескінченні списки, підписи… Руки знову були зайняті, і це рятувало від розпачу.

Щовечора я намагалася додзвонитися Владу. Коли нарешті приходила відповідь, навіть лаконічний «+», я мимоволі усміхалася порожньому екрану. Цей короткий символ важив більше за будь-які слова. Він означав головне: живий. Іноді я переписувалася і зі Стасом — він виходив на зв’язок рідко, коротко і лише по справі, але цього вистачало, щоб відчувати: ми всі ще тут, ми боремося.

Запоріжжя потроху оговтувалося від першого шоку. Обережно, невпевнено, але місто починало дихати: відкривалися крихітні крамниці, на вулицях частіше з’являлися люди. До звуків вибухів почали… звикати. Якщо вони гриміли десь далеко, не під самим боком. І це було чи не найстрашніше — звикати до того, що смерть десь поруч.

Багато знайомих змогли вирватися з окупованого Мелітополя через нескінченні черги у Василівці. Коли мені вдавалося зустрітися з кимось із них на каву в напівпорожніх запорізьких закладах, я жадібно слухала новини з перших вуст. Від тих, хто бачив пекло на власні очі.

Вони розповідали про те, як місто чинило опір. Як люди нескінченною, праведною хвилею виходили на проспект Богдана Хмельницького, заповнюючи його вщент. Як перед самою площею Перемоги це живе людське море зупинялося перед озброєними вщент чужинцями. Без зброї, лише з українськими прапорами в руках і криком, що розривав березневе небо: «Мелітополь — це Україна!».

Від цих розповідей кров холола в жилах. Знайомі описували, як рашисти, не маючи жодних аргументів проти людської гідності, починали стріляти. Просто в натовп. У мирних мітингувальників, які стояли з піднятими руками. Я слухала це, затамувавши подих, і в уяві бачила рідні вулиці, залиті кров’ю. Мій Мелітополь був зовсім поруч — і водночас став недосяжно далеко, за барикадами окупації та болю.

Лише одну тему всі мої знайомі обережно оминали, опускаючи очі в чашки з кавою — мою маму. — Жива… — кидали коротко, наче обпікшись. — Та ми давно вже не спілкувалися… так, бачили здалеку… І все. Більше жодного слова, жодної деталі. Я не перепитувала. Не могла знайти в собі сил. Я панічно боялася почути щось таке, що остаточно розірвало б той останній тонкий зв'язок із мамою, якої, здавалося, я більше не знала.

Черговий дзвінок від мами не просто вибив мене з колії — він мене зніс. Коли екран телефона спалахнув, усередині все завмерло. Передчуття, гостре й холодне, підказало: доброго не чекай.

Я натиснула «відповісти». — Ніко, поки ще можна проїхати — збирайся, — голос мами звучав без привітань, без жодної паузи. — Я вже знайшла перевізника. Їдь негайно додому.

Я мовчала, задихаючись від цієї раптової наполегливості. — Я вже вийшла на роботу в школу, — продовжила вона швидко, і в її інтонаціях прозвучала дивна, майже неприродна радість. — Ти навіть не уявляєш, які тут тепер зарплати! До речі, можеш перевестися в наш університет, він уже відкрився. Я тебе влаштую відразу, знайомі всюди є.

Слова сипалися на мене градом. Чужі, нереальні, дикі. — А які тут військові… — вона навіть легковажно засміялася. — Заміж тебе віддамо за офіцера, будеш як сир у маслі кататися. Ти ж у мене красуня, Ніко.

У цей момент щось у мені остаточно обірвалося. З тріском, назавжди. — Мамо… — мій голос зрадницьки затремтів. — Ти що, з глузду з’їхала? Коротка, наелектризована пауза. — Там орки, — видихнула я, ледь стримуючи ридання. — Я туди ні ногою.

— Це захисники! — її голос миттєво став жорстким, металевим. — Гарно ж тобі мізки промили в твоїй Україні!

«В твоїй Україні». Ці три слова виявилися сильнішими за будь-який вибух. Я забула, як дихати. — Якщо не приїдеш — ти мені більше не дочка, — кожне слово падало, як удар гільзи об бетон. — І грошей я тобі більше не висилатиму.

Настала глуха, порожня тиша. — Подзвониш, коли надумаєш їхати додому, — відрізала вона вже зовсім холодно. — Дорогу я оплачу. На більше не розраховуй.

Короткі гудки розрізали простір. Я повільно опустила телефон. Світ навколо ніби змістився зі своєї осі — не від прильотів, не від виття сирен, а від цих маминих слів.

Я сіла на ліжко, не відчуваючи ні рук, ні ніг. Це не могла бути вона. Не та жінка, яка з дитинства плекала в мені любов до мови, яка терпляче виправляла наголоси й щоразу повторювала: «Пам’ятай, Ніко, хто ти є».