РОЗДІЛ 3

— Ніка, ти ж залишилася? — почула я швидкий, трохи задиханий голос одногрупниці Олі. — Так. — Слухай, нам катастрофічно не вистачає рук. Може, допоможеш? Я піднялася з ліжка, сама того не помітивши. — Що треба робити?

— Моя мама допомагає готувати стихійно організованим волонтерам. Ми готуємо для військових, які зараз організовують оборону Запоріжжя. Їжі треба багато, дуже багато. Роботи просто море.

Я мовчала кілька секунд. І раптом відчула щось нове. Не страх і не розгубленість, а гостру потребу бути корисною. Робити хоч щось. — Я прийду, — сказала я.

І вперше за ці дні дихати стало трохи легше. Бо сидіти й чекати — це найстрашніше. А діяти — це вже шанс не зламатися.

Оля підхопила мене просто біля гуртожитку. — Ходімо швидше! І ми побігли. По вулицях, які ще вчора були звичайними, а сьогодні стали насторожено порожніми. Ми минали зачинені крамниці й людей, що поспішали кудись із прихованою тривогою в очах. Ми бігли туди, де, попри все, вирувало життя.

Приміщення зустріло нас шумом. Справжнім, живим, гучним. Тут не було тиші й не було часу для страху. Хтось чистив картоплю — і її справді були гори, що здавалися нескінченними. Хтось різав овочі швидкими, відпрацьованими рухами. Хтось чаклував біля величезних каструль, з яких здіймалася густа пара. Хтось розбирав пакети, сортував продукти, підписував, складав. Усе перебувало в безперервному русі.

Місцеві знали: тут — кухня для оборонців. І люди несли все, що могли. Консерви, овочі, м’ясо, домашні закрутки. Хтось приносив повні пакети, хтось — одну-єдину банку. Але це було неважливо, бо кожен дар був від щирого серця. І з цього всього невтомні жінки створювали щось значно більше, ніж просто їжу. Вони готували для військових так, щоб було хоч трохи схоже на дім. На тепло. На те нормальне життя, яке всі ми раптово втратили.

— Сідай сюди, — хтось легенько торкнувся мого плеча. Мене посадили чистити овочі. Ніж у руках, миска переді мною — і робота. Проста, механічна, але така необхідна.

Приміщення гуділо без упину: голосами, розмовами, сміхом, що звучав трохи гучніше, ніж зазвичай. — Кажуть, вони просунулися ще ближче… — А вчора в окупованому місті люди вийшли на мітинг! — Мій брат на тому напрямку… зв’язок поганий, але живий…

Новини змішувалися: тривожні, обнадійливі, болючі. У кожному слові — чиєсь життя. Я слухала, чистила й різала. Руки працювали самі собою, а всередині вперше за ці дні стало трохи тихіше. Тут страх не зникав, але він відступав, бо з’явився сенс. Кожна очищена картоплина — це чиясь вечеря, чийсь теплий суп, чийсь маленький шматочок дому там, на передовій.

Час зник. Він розчинився в русі, у багатоголоссі, у запахах гарячої їжі. День пролетів майже непомітно. Навіть сирени… ми їх чули, але не зупинялися. Бо іноді є речі, значно важливіші за страх.

Кімната в гуртожитку зустріла мене тишею — порожньою, глухою, такою, що аж тиснула на вуха. Ще вчора тут вирувало життя: чиїсь кроки, сміх, музика, шелест пакетів та нескінченні розмови. А зараз — нічого. Лише я і щемлива туга за тим світом, що залишився десь по той бік лютневого ранку.

Я повільно сіла на ліжко, не вмикаючи світло. Темрява вже не лякала — вона просто стала частиною моєї нової реальності.

Телефон задзвонив різко, змусивши мене здригнутися. Влад. — У мене все добре, — почав він без привітань, швидко й чітко. — Ми виїжджаємо. Будемо зустрічати їх з півдня.

Коротка пауза, у якій, здавалося, завмер увесь світ. — Я люблю тебе.

Серце стислося так сильно, що стало боляче дихати. — Я теж тебе люблю, — прошепотіла я у слухавку. — У мене все… нормально. Оля завантажила мене роботою на кухні, і це навіть добре.

Я намагалася звучати легко, ніби це була наша звичайна розмова, ніби все навколо залишалося звичним. Про маму я промовчала. Не змогла вимовити жодного слова. Було соромно — за неї, за себе, за те, що я зовсім не знала, як тепер із цим жити.

— Бережи себе, — сказала я тихо. — І ти, — відповів він.

Зв’язок обірвався. І знову — тиша. Але тепер вона стала ще важчою, майже нестерпною. Я лягла, загорнувшись у ковдру з головою, і заплющила очі, але сон не приходив. Думки крутилися без зупинки: обличчя Влада, його голос, його коротке «ми виїжджаємо».

Південь. Туди, де вже було гаряче. Туди, де земля здригалася від вибухів.

Я ніколи не вважала себе віруючою. Але тієї ночі я молилася. Тихо, без слів, без жодних правильних формулювань. Я просто благала, щоб Влад залишився живим. Щоб Україна вистояла. Щоб мама… нарешті отямилася. Щоб усе це закінчилося. Якомога швидше.

Раптом ніч розірвала сирена. Різка, пронизлива, та сама, від якої всередині все холоне. Я ривком сіла на ліжку. Куртка. Телефон. І вперед — у підвал. Сирий, пильний, чужий, але вже такий звичний.

Березень видався напрочуд холодним. Пронизливим, сухим, нестерпним. Наче сама природа вирішила допомогти нам — виморозити окупантів із нашої землі. Мороз безжально пробирався під одяг, заповзав у кістки, проникав у самі думки.

Але на кухні цей холод зникав. Там життя кипіло у прямому сенсі: пара густими хмарами здіймалася над велетенськими каструлями, руки не зупинялися ні на мить, а голоси перепліталися, як міцні нитки в полотні. Там панувало особливе тепло — живе, справжнє, людське.

Одного разу, ближче до обіду, у дверях з’явилися хлопці в пікселі. Це було незвично — зазвичай волонтери самі розвозили їжу по блокпостах, але того дня катастрофічно не встигали, тож бійці заїхали самі. — Та ми все одно у справах неподалік, — усміхнувся один із них, струшуючи з рукавів березневу холоднечу.

Вони зайшли гуртом: втомлені, засмаглі від вітру, але живі. І раптом серед цих облич я впізнала його. — Стас?..

Він обернувся на голос. Кілька секунд дивився, ніби не вірячи власним очам, а потім його зіниці розширилися. — Ніка?!

Ми одночасно зробили крок назустріч одне одному. Було так дивно зустріти знайому людину в цьому новому, перевернутому догори дриґом світі. — Ти що тут робиш? — вирвалося у нас в один голос.